— Артеме, ти з глузду з’їхав? Це не іграшка, яку можна повернути в магазин, якщо набридне! — Аліса стояла на порозі, її обличчя пашіло від обурення, а голос тремтів. — Я думала, твій лист — це якийсь невдалий жарт, перевірка моїх почуттів чи просто тимчасове затьмарення. Але ти насправді привів її сюди?

Я подивився на маленьку Софійку, яка завмерла біля кухонного столу, міцно стискаючи в руках дерев’яну качалку. Її щічки були вимазані борошном, а очі — великі й налякані — не кліпаючи дивилися на гостю.

— Це не жарт, Алісо. Вона — моя дитина. Тепер і назавжди, — відповів я максимально спокійно, хоча всередині все пручалося цій напрузі.

— Дитина? — Аліса глузливо засміялася. — Тобі двадцять п’ять, у тебе попереду кар’єра хірурга, ми збиралися жити в столиці! А ти свідомо бнереш на себе цей тягар? Подивися на неї — вона ж абсолютно чужа! Я народжу тобі трьох таких, якщо захочеш, але пізніше, коли ми встанемо на ноги. А зараз. Артеме, або вона вирушає до спеціального закладу, або нашого спільного майбутнього не існує. Вибирай.

Я зробив глибокий вдих, відчув запах борошна і дитячого мила. Глянув на Софійку, потім на жінку, з якою мріяв пов’язати життя.

— Знаєш, — тихо мовив я, — вибір уже зроблено. Софія нікуди не поїде. І якщо в твоєму серці немає місця для неї, то там немає місця і для мене. Бувай.

Все почалося трьома місяцями раніше. Коли поїзд загальмував на невеликій станції районного центру, я відчув дивну суміш полегшення та тривоги. Позаду залишився медичний університет, довгі ночі над конспектами і метушливе місто, де в мене не було нікого.

Мене направили сюди на інтернатуру з подальшим відпрацюванням. Три роки не здавалися мені катастрофою — навпаки, я прагнув спокою і справжньої практики.

Я ступив на перон, тримаючи в руках важку валізу зі спеціальною літературою та особистими речами. Повітря пахло липовим цвітом і залізничним мастилом. Раптом я відчув, як хтось сильно смикнув мене за край куртки.

— Ой, татку! Я ледь не запізнилася! Пробач мені, будь ласка!

Я мало не впустив сумку від несподіванки. Позаду мене стояла дівчинка років п’яти у заношеній, але чистій рожевій кофтинці. Її біляве волосся вибилося з-під кумедних бантиків.

— Маленька, ти, мабуть, помилилася, — я присів поруч із нею, намагаючись зазирнути в її сяючі очі. — Я не твій батько. Я тільки що приїхав з іншого міста.

Дівчинка впевнено похитала головою і міцно вчепилася в мою руку своєю маленькою долонькою.

— Ні, ти мій. Мені сьогодні приснилося, що ти вийдеш саме з цього вагона. Я тебе впізнала! Я так довго чекала.

Я посміхнувся, хоча в горлі з’явився дивний клубок.

— А де твої батьки? Давай я відведу тебе додому, вони, напевно, дуже хвилюються.

Дитина раптом стала серйозною, її погляд став не по-дитячому глибоким.

— Мами в мене немає. А бабуся нещодавно пішла за обрій. Вона сказала, що тепер я маю бути сильною. Зараз я живу у сусідів, пані Олени та пана Ігоря. Але вони постійно сваряться через мене. Кажуть, що я їм не потрібна, і хочуть віддати мене в «великий будинок з парканом».

Поки ми йшли до селища, Софійка (так вона назвалася) розповідала мені свою коротку, але сповнену смутку історію. Я слухав її і не міг збагнути, як таке маленьке створіння може нести стільки болю.

Ми підійшли до старого двоповерхового будинку, стіни якого давно потребували ремонту. У квартирі на першому поверсі нас зустрів похмурий чоловік у розтягнутій майці — той самий Ігор.

— О, прийшла нарешті, — буркнув він, навіть не дивлячись на дитину. — А це ще хто з тобою?

Я представився як новий лікар і пояснив ситуацію. Ігор лише хмикнув і запросив мене на кухню. Розмова була важкою. Виявилося, що бабуся Софії перед відходом переписала свою квартиру на цих сусідів з умовою, що вони стануть офіційними опікунами дівчинки. Але, ставши власниками нерухомості, «добрі люди» передумали.

— Розумієш, лікарю, — він крутив у руках порожню склянку, — у нас своїх проблем вистачає. Грошей не густо, а дитина — це постійні витрати. Та й квартира ця, ми планували її продати, щоб борги закрити. А опіка — це ж перевірки, комісії. Навіщо воно нам? У дитбудинку їй буде краще, там і погодують, і одягнуть.

Софія стояла в дверях і все чула. Вона підійшла до мене, знову взяла за руку і голосно промовила:

— Пане Ігоре, ви помиляєтеся. Це мій тато Артем. Він приїхав по мене. Я не піду до дитбудинку!

Я відчув, як її пальці тремтять. Я сам виріс у державному закладі і знав кожен холодний куток того життя. Знав, як це — чекати на когось, хто ніколи не прийде. І в ту хвилину щось у мені зламалося і зрослося заново.

— Знаєте що, — сказав я Ігорю, — не поспішайте з документами на інтернат. Я сьогодні ж розмовлятиму з керівництвом лікарні. Дайте мені кілька днів.

Головний лікар, Степан Васильович, був людиною досвідченою і бачив багато чого. Коли я з’явився у нього в кабінеті з дитиною, він випустив ручку з рук.

— Артеме Івановичу, ви ж тільки з поїзда! Що це за «додаток» до диплома? — він поправив окуляри. — Я знаю цю дівчинку. Її бабуся була нашою пацієнткою, дуже світла жінка. Але ви ж молодий фахівець. У вас інтернатура, чергування, безсонні ночі. Як ви збираєтеся давати раду?

— Степане Васильовичу, я сам був таким, як вона. Я не можу дозволити, щоб її серце перетворилося на камінь у тих стінах. Якщо ви допоможете з житлом, яке обіцяли, ми впораємося.

Керівник довго мовчав, дивлячись у вікно. Потім він дістав з ящика ключі з важким металевим брелоком.

— Це квартира в колишньому сімейному гуртожитку. Там тепло, є гаряча вода, хоча з меблів — лише старі ліжка та стіл. Але там живуть чудові сусіди. Ніна Дмитрівна та Петро Олексійович — пенсіонери, колишні вчителі. Вони вам допоможуть, я впевнений.

Квартира виявилася крихітною, але Софійка була в захваті.

— Дивись, татку, тут є вікно, з якого видно небо! — вигукувала вона, бігаючи по порожніх кімнатах.

Сусіди дійсно виявилися святими людьми. Ніна Дмитрівна вже через годину принесла нам гарячого супу та кілька теплих ковдр.

— Не бійся, синку, — лагідно сказала вона, помітивши мою розгубленість. — Діти — це не лише клопіт, це велике світло. Ти на чергування — а Соня у нас. Ми з Петром тільки раді будемо.

Перші місяці пройшли як у мареві. Вдень — лікарня, пацієнти. Увечері — приготування їжі, прання, казки на ніч. Я навчився заплітати косички і знати напам’ять усі назви лісових звірів. Софійка змінила мене. Я став спокійнішим, зосередженішим. Кожна її посмішка була для мене кращою нагородою за втому.

Я чекав на грудень. Моя наречена Аліса мала приїхати до мене на свята. Ми планували весілля ще в університеті. Я писав їй довгі листи, розповідав про все, що сталося.

Я був переконаний, що вона, знаючи мою історію, зрозуміє і підтримає моє рішення прийняти Софійку. Офіційно документи на опіку вже були майже готові — Степан Васильович допоміг пройти через усі бюрократичні лабіринти.

Але реальність виявилася іншою. Той діалог, що відбувся між нами ввечері, коли Аліса несподівано з’явилася на порозі, розбив мої ілюзії.

Коли за нею зачинилися двері, у квартирі стало тихо-тихо. Тільки годинник на стіні відраховував секунди мого нового життя. Я сів на табурет біля дверей і закрив обличчя руками. Не те щоб мені було дуже боляче через розрив — швидше, було прикро, що я так помилявся в людині.

Раптом я відчув м’який дотик. Софійка підійшла і обійняла мене за шию своїми борошняними ручками.

— Татку, ти сумуєш за цією тіткою? — прошепотіла вона мені у вухо.

Я хмикнув.

— Трохи сумно, Сонечко. Але все добре. Ми впораємося.

— Не сумуй, — вона відсторонилася і хитро посміхнулася. — Вона була занадто колюча, як кактус. А нам потрібна тепла мама. Вона обов’язково знайдеться! Я бачила в садочку одну, вона на тебе так дивилася, коли ти мене забирав. Це Ірина Миколаївна, наша вихователька. Вона дуже добра і завжди питає, що ти любиш їсти.

Я засміявся, вперше за цей довгий вечір.

— І звідки ти все знаєш, маленька розвіднице?

Минуло трохи часу. Наше життя в невеликому містечку увійшло у звичне русло. Я вже не відчував себе чужим. Коли я йшов вулицею, зі мною віталися, пацієнти дякували за допомогу, а сусіди пригощали домашніми пирогами.

Слова Софійки виявилися пророчими. Ірина Миколаївна дійсно виявилася тією жінкою, яка змогла зрозуміти мою душу без зайвих пояснень. Вона не бачила в моїй доньці «тягаря» чи «перешкоди». Вона бачила дитину, яка потребує любові, і чоловіка, який здатен на вчинок.

Одного разу, коли ми всі разом гуляли в парку, Софія раптом зупинилася і взяла нас за руки — мою і Ірини.

— Дивіться, як сонце світить! — вигукнула вона. — Тепер у нас у кожного є своє сонечко.

Я подивився на Ірину, потім на Софійку. У цей момент я зрозумів: якби я тоді, на пероні, злякався і не взяв ту маленьку руку, я б ніколи не дізнався, що таке справжнє щастя. Іноді доля приходить до нас у вигляді загубленої дитини, і єдине, що ми маємо зробити — це просто не пройти повз.

Зараз, коли я йду на роботу в лікарню, я знаю, що вдома на мене чекають. У маленькому містечку, яке стало для мене ріднішим за будь-яку столицю, я знайшов головне — сенс життя, який не вимірюється посадами чи успіхом, а лише тихим дитячим «татку, я тебе люблю».

Софійка доросла пані. вже й сама стала лікарем. Мої онуки так схожі на неї маленьку. Я прожив нелегке, але прекрасне життя і повік буду вдячний Богу за той день.

Головна картинка ілюстративна.