«Якщо для тебе це так складно зробити мені таку дрібницю, то я більше ні з чим не буду до тебе звертатися», – сваха надула губи, які й так вправно збільшила майстер.
Від цієї фрази мені аж в скронях зашуміло, бо я чула її вже три роки і вже не знала, що робити далі, бо не хотілося мені аби ми з чоловіком стали причиною сварок у родині.
Три роки тому моя донька вийшла заміж і свати подарували їм квартиру. Сваха все життя в Італії, а чоловік удома перебивається з однієї роботи на іншу.
Коли тільки прийшли на знайомство, то Алла мені сказала:
– Не вірю, що тобі сорок вісім, я на десять років старша, а виглядаю молодше. Добре, що ти хоч доньку в місто заміж видаєш, бо знаєш, як кажуть: хай син дивиться на матір своєї дружини, бо вона буде така сама. То я би не хотіла аби мій син мав таку жінку.
Я не знала, де заховати свої руки, вони не бачили манікюру, бо нема коли робити, головне, що підстрижені і чисті.
Моя молодість пройшла в місті, як вчилися, то мені там подобалося, але як прийшлося працювати, то одразу стало зрозуміло, що без житла ніякого заробітку не буде. Так я опинилася в селі і працюю в магазині. Чоловік мій так само з села, він працює на заводі.
Статків ми не маємо, виховали доньку і сина, дали їм освіту, і єдине, що оновили трохи батьківський будинок. Дорогих ремонтів нема, але все чистенько та в порядку.
Коли Юля сказала, що виходить заміж на першому курсі, то я її відмовляла, бо нащо такій молоденькій собі світ зав’язувати.
– Мамо, я йду жити в місто, ти ви тут нічого не бачите за господаркою, а там квартира своя, все у ній нове та гарне.
– Але ми не маємо грошей на весілля, – казала я, – ми не розраховували, що все буде так швидко.
– Мамо, мені Тарас сказав, що вони самі все зроблять.
Моє серце переповнила вдячність до сватів, адже такі добрі люди.
Проте, аргументи в свахи були інші.
– Я маю людей уважити зі своєї родини, а ви зробите якісь гульки на подвір’ї і щоб я гостей на таке везла? Я вже краще переплачу, але буде все так, аби на все життя запам’яталося. Але от вже молоду самі вберете.
Мене кольнуло, наче я з якої печери та на весіллях не буваю. Тепер всі роблять по ресторанах, хіба замовляють музик аби побачити старших людей по сусідству та винести їм солодкого, почастувати. Бо то не колишні часи, коли йшла вся хата на весілля, тепер йде лише пара, а всі інші хіба дивляться як молоду збирають чи молодого.
Весілля було таке ж, як і у всіх, єдине, що вирішила Алла замовити аж з області вогняне шоу, не так було того шоу, як розмови скільки вона за те заплатила.
Не знаю, у нас хто аж так хоче викинути гроші на вітер, то замовляють салюти та й усе.
Отак ми доньку видали заміж і зітхнули з полегкістю, проте не забували їй помагати, бо всі продукти у нас свої.
А далі вже й сваха захотіла вернутися в Україну, сказала, що з неї годі і стали вони частими у нас гостями.
– Все у вас добре, але от шкода, що всі вигоди на вулиці, – жалілася вона, – взимку й не погостюєш. А так все дуже смачно.
І так їй було смачно, що забирала чи не пів льоху закруток, бо дуже сумує за українською їжею.
А далі прийшла зі звісткою:
– Ми купили біля вас хату, зробимо ремонт і будемо сусідити.
Я аж не знала, що сказати, бо я не хотіла сваху розважати.
Прийде зранку і чаює та кавує до обіду, а далі й на обід лишається. І те їй подай, і те принеси, і від сонця затули. А у мене ж городи і полоти, і збирати, і сіно.
– Свахо, кавуй без мене, бо у мене сіно.
І вона й бровою не веде, у мене сидить поки я з сіна не прийду.
– Я тут у тебе малинку поїла.
– Та нічого, – кажу, бо ж думала, що вона з кущів, а вона ж готове, що я на варення приготувала.
– Як для тебе такої дрібниці для мене шкода, – почала вона, а я вже подумки й продовжила.
– Алло, ти ж потім варення захочеш взяти, а де я тобі його візьму, коли ти все поїла?
– Та що я там жменьку взяла, а ти шкодуєш.
– Сто разів тобі казала, що я тобі саджанці дам, ти лиш посади.
– Та воно ж сохне.
Ви уявляєте? Малина та сохне? Та у мене так розрослася, що лиш збирай, а у неї прижитися не може.
І так з усім, що я не кажу посадити та даю й розсаду, пояснюю як робити, а вона каже, що то не її. Посадила навколо газони і сват те й робить на вихідні, як приїде, що той газон косить. Пообрізали старі плодові дерева аби тінь не була і ходять до мене по все.
Та не так мені ті відвідини, як оте сидіння з нею вимотує.
Як сяде. Як почне свій життєвий шлях розповідати, то вже й сонце заходить і кожного ж разу починає з початку.
– Ти вже це розповідала, – кажу я їй.
– Слухай, як для тебе так важко мене вислухати, то я не буду більше тобі набридати, – йде гордо геть.
Але ввечері донька мені телефонує, мовляв, невже так важко мені сваху уважити, бо потім їй чоловік каже, що я не поважаю його матір, а вона ж стільки для них добра зробила.
Я просила їй якось помогти мені на грядці, то вона поробила годинку наді мною язиком, мовляв, мені треба змінити спосіб життя, бо так ніякого здоров’я не вистачить.
– Ти вже звикла до роботи, а я так фізично робити не буду, та де, я маю розум. То вже легше все купити, ніж отак.
– То й купи, – не витримала я.
– Що? Тобі шкода мені горня молока до кави та хліб з варенням? Як для тебе це так багато, то я вже йду геть… Я ж заради тебе сюди переїхала. Думала аби онуків разом ростити, а ти мені ложки рахуєш. Та я тисячі витратила, а ти за кулак малини та горня молока мені впоминаєш?
Знаю, що ввечері знову телефонуватиме донька, бо чоловік їй вичитуватиме за матір, що вони витратилися та вклалися, а я продукти рахую. І що мені робити?
Автор Ксеня Ропота
