Мені 61, виховала доньку і сина – у них вже свої сім’ї і діти. З чоловіком ми розлучилися десять років тому, але я зовсім не відчуваю себе самотньою. Є улюблена робота, на дозвіллі вишиваю, живу з найкращою подругою.
Два роки тому у моєї подруги дитинства не стало чоловіка, і вона залишилася одна в двокімнатній квартирі. Спочатку я приїжджала до неї з ночівлею, щоб допомогти перенести втрату, а потім Надя запропонувала мені до неї переїхати.
Доньку і онуків я дуже люблю, але жити так один у одного на головах просто нестерпно. Переїхавши до Наді я як в рай потрапила – тиша, порядок, вечірні посиденьки на кухні, розмови по душах.
На вихідних беремо напрокат велосипеди і катаємося по лісопарку, ходимо в театри, кіно, на виставки. Я на пенсії, але ще працюю – у мене свій невеликий відділ в магазині з товарами для рукоділля. Надя теж працює, тому ми по черзі наводимо порядок в квартирі, ходимо за покупками і готуємо їжу.
За два роки у нас не виникло жодного непорозуміння, навіть найменшої суперечки. А ось в «минулому» житті під одним дахом з донькою ми тільки те й робили, що лаялися і найчастіше через те, що я відмовлялася сидіти з онуками. Я тоді зайняла принципову позицію – я своїх дітей сама з чоловіком виростила, без допомоги бабусь, і няньчитися з онуками не збираюся.
Так, я їм купую речі, подарунки, ласощі, вожу гуляти в парк на атракціони, але щоб постійно бути до них прив’язаною – ні. Я просто хочу пожити для себе і в своє задоволення – я що, цього не заслужила?
Галина, 61 рік.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
