fbpx
Історії з життя
Я маю великий жаль на свою маму. Я вже шостий рік живу у новій хаті, а вона ще жодного разу не гостювала в мене

Навіть не знаю з чого почати, бо особливо й нема що розказувати. З мамою у нас нормальні стосунки, ми ніколи не сварилися, справно щодня зідзвонюємося, ведемо звичні бесіди та розпитування. Але попри все, у мене на душі ніби велика брила тисне і не дає мені спокою.

Рідну домівку я покинула давно. Спочатку поїхала вчитися у місто, а далі вступила до вишу в області, так тут і залишилася після навчання. Вийшла заміж, маю одного синочка.

На перших порах орендували з чоловіком квартиру у малосімейці, далі переїхали на кращі умови. Там у нас і з’явився наш синочок.

Ні з мого боку батьки, ні з чоловікового, не мали дуже змоги нам помагати, то ж питання житла ми мусіли вирішувати самі. Довгі роки складали всі можливі гроші на купку, щоб купити свій куточок.

Їздили з чоловіком по черзі до Польщі, бо тут дуже важко було заробити, щоб і прожити і щось відкласти.

Планували збирати на квартиру тут в області, але відчули, що то розтягнеться ще на роки. То ж почали підшукувати щось у приміських селах.

Так шість років тому нам і підвернувся шанс купити житло.

Колега по роботі мого Михайла саме шукав покупців на материну хату, десь в розмові згадав це при чоловікові і він зразу ж пішов до мене радитися.

Ну, а я звісно, що вчепилася за цей шанс. Кажу:

– Міша, я десь дозичу. Бо така нагода навряд чи ще випаде.

Словом, було у нас трохи відкладено. Трохи напозичали по рідних і переїхали у нову оселю. Сказати, що я була щаслива, то нічого не сказати. Бо нарешті втілилася в життя моя одвічна мрія – мати власний куточок, мати що залишити своїм дітям. Це велике щастя – бути господинею в своїй хаті. думаю, що багато хто мене розуміє.

Хатинка не надто сучасна, але всі вигоди є, газ є! А все інше ж можна доробити. Я вже собі навіть дуже тішилася, що буду ті гроші, що йшли на оренду, вкладати в облаштування оселі. Так і сталося. Мало-помалу ми обживалися, щось доробляли, щось переробляли. Словом, господарювали, як всі!

А тепер про головне – всі ці шість років я кликала маму в гості. Щоб приїхала і подивилася як ми живемо, як влаштувалися, які ремонти мій Михайло поробив, як облаштували куточок для сина, які я клумби понасаджувала, яку Міша альтанку під липою змайстрував.

Я дуже хотіла, щоб мама потішилася мною, похвалила, чи що? Казала, що Міша привезе її і відвезе назад, якщо вона не хоче ночувати. На початках ще просила, що ніби з сином потрібно помогти, щоб посиділа, побавила. Тепер вже йому 11 і бавити вже не треба.

Та мільйон було причин, щоб приїхати і ще мільйон я вигадувала, але мама завжди знаходила причину відмовити. І так усі ці шість років.

Зауважу, що з зятем теж у мами стосунки нормальні і завжди такими були, ми часто їздимо до мами і помогти, і просто так, і на свята, але її візиту так і не дочекалися ще. Хоч живемо недалечко. Машиною – хвилин 40.

Я розумію її аргументи і приймаю їх, але на серці старенний тягар. Ніби я сирота, при живій матері, якій не цікаво як я живу, де живу, чим живу.

Я намагаюся гнати від себе ці думки, але вони ночами часто обсідають мою голову. Що я не так зробила я досі не розумію!

Іванні, 43 роки.

You cannot copy content of this page