fbpx
Історії з життя
Я мріяв зустріти справжнє кохання, — сказав він дуже сумно. — Але зустрів тебе

Мріяти.

— Чому ти останнім часом не дивишся на небо? — Раптом запитала його вона. — Ти ж завжди був мрійником.

— Ні, — спокійно відповів він. – Тепер я не мрійник.

— Але чому? Адже я виходила заміж за романтика. Я пишалася тобою і всім розповідала, який ти у мене фантазер. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю.

— А тепер – що?

— Тепер все.

— Ні, любий, так не піде, — сказала вона з примхливою ноткою в голосі. — Я хочу, щоб ти залишався таким, яким був у молодості — з буйною фантазією мрійника, якому все байдуже. Ти розумієш про що я?

— Раніше — розумів. Але тепер мій час минув.

— Не мели дурниць. Ти ще навіть не старий і зможеш наробити купу веселих дурниць. Бери приклад з молодих, і припиняй бути надто серйозним.

— Ні. Я тепер хочу бути серйозним.

— Але чому?

— Тому що з віком я зрозумів. що мріяти небезпечно.

— Дивно.

— Як виявилося, всі мої мрії справдилися. Усі до єдиної.

— І?

— І всі вони вилізли мені боком.

— Не зрозуміла – хто виліз боком?

— Мої мрії.

— Все одно не зрозуміла.

— Ти хочеш пояснень?

– Хочу.

— Будь ласка. Почну з малого. Пам’ятаю, ще в дитячому віці я вигадав собі чарівну мрію — піаніно. У нас за стіною, в сусідній квартирі, якийсь божевільний щовечора довбав по клавішах піаніно, і як недивно, мені це дуже подобалося. Тому я теж мимоволі подумав – добре було б, якби й у мене з’явилося таке ж гучне диво.

— Ну і що? Здійснилося?

— Не те слово. Не встиг я помріяти про це, як радісні батьки одразу купили мені рояль. Напевно, задля помсти тому божевільному, який жив за стіною.

— Ого. Прекрасно ж.

— Але щоб цей рояль не простоював, мене віддали до музичної школи.

— Чудово.

— Що чудово? Поки всі хлопчаки грали у футбол, я цілих три роки ходив на музику та сольфеджіо, проклинаючи свою здійснену мрію. Доки не пошкодив палець на правій руці. Ти б знала, як я плакав того дня.

— Від болю?

— Від щастя. Чесно кажучи, я про таке щастя навіть не мріяв. Я мріяв лише про те, щоб музика згоріла. Але, мабуть, доля вирішила піти простим шляхом. Розповідати про мої мрії далі?

— Розповідай.

— Добре! Потім, коли я благополучно, на одні трійки, закінчив школу, я раптом заходився мріяти про іншу мрію – захотів вступити до інституту. Але лише для того, щоб мене не забрали до армії.

— Ну. А тебе й не забрали.

— Звісно. Тому що мої золоті батьки швиденько засунули мене до інституту, в якому мені довелося бити байдики цілих п’ять років.

— Чудово ж!

— Але в армії на той час служили лише два роки. Там я міг зробити якийсь подвиг і стати героєм. А тут я став незрозуміло ким. І тепер у мене є ще й нелюба робота, від якої мене нудить.

— Але ж ти на цій роботі отримуєш вельми пристойну зарплату, — з придихом сказала вона. — Дуже-дуже пристойну.

— Так, — кивнув він. — Зарплату я отримую хорошу, але двічі на місяць.

— Усі так одержують, — кивнула вона.

— Зарплата приходить двічі на місяць. Але нудить мене щодня.

— Заради такої зарплати можна й потерпіти, — знизала вона легковажно плечима.

— А ще я мріяв зустріти справжнє кохання, — сказав він дуже сумно. — Але зустрів тебе.

— Не зрозуміла? Ти що, незадоволений?

Він довго й уважно дивився на неї. Потім сказав:

— Ось тому я й боюся дивитись на небо. Боюся, що знов чогось не того намрію. Чи ти хочеш, щоб я почав мріяти про нову роботу? Адже я можу й помріяти.

— Ні! – злякано вигукнула вона. — Не смій про це мріяти!

— От і я говорю про те ж саме. Тому, давай залишимо мої мрії в спокої. Треба жити простіше. Що бачу – те й хочу, чого не бачу – того нема на світі. Філософію розумієш?

— Розумію, — радісно погодилася вона. — Ти бачиш тільки мене, тож тільки мене й хочеш. І, крім мене, нікого на світі не існує. Так виходить за твоєю філософією?

— Так, — сказав він.

Але сам, все ж таки, крадькома глянув на небо.

Аnisimov

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page