Мріяти.
— Чому ти останнім часом не дивишся на небо? — Раптом запитала його вона. — Ти ж завжди був мрійником.
— Ні, — спокійно відповів він. – Тепер я не мрійник.
— Але чому? Адже я виходила заміж за романтика. Я пишалася тобою і всім розповідала, який ти у мене фантазер. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— А тепер – що?
— Тепер все.
— Ні, любий, так не піде, — сказала вона з примхливою ноткою в голосі. — Я хочу, щоб ти залишався таким, яким був у молодості — з буйною фантазією мрійника, якому все байдуже. Ти розумієш про що я?
— Раніше — розумів. Але тепер мій час минув.
— Не мели дурниць. Ти ще навіть не старий і зможеш наробити купу веселих дурниць. Бери приклад з молодих, і припиняй бути надто серйозним.
— Ні. Я тепер хочу бути серйозним.
— Але чому?
— Тому що з віком я зрозумів. що мріяти небезпечно.
— Дивно.
— Як виявилося, всі мої мрії справдилися. Усі до єдиної.
— І?
— І всі вони вилізли мені боком.
— Не зрозуміла – хто виліз боком?
— Мої мрії.
— Все одно не зрозуміла.
— Ти хочеш пояснень?
– Хочу.
— Будь ласка. Почну з малого. Пам’ятаю, ще в дитячому віці я вигадав собі чарівну мрію — піаніно. У нас за стіною, в сусідній квартирі, якийсь божевільний щовечора довбав по клавішах піаніно, і як недивно, мені це дуже подобалося. Тому я теж мимоволі подумав – добре було б, якби й у мене з’явилося таке ж гучне диво.
— Ну і що? Здійснилося?
— Не те слово. Не встиг я помріяти про це, як радісні батьки одразу купили мені рояль. Напевно, задля помсти тому божевільному, який жив за стіною.
— Ого. Прекрасно ж.
— Але щоб цей рояль не простоював, мене віддали до музичної школи.
— Чудово.
— Що чудово? Поки всі хлопчаки грали у футбол, я цілих три роки ходив на музику та сольфеджіо, проклинаючи свою здійснену мрію. Доки не пошкодив палець на правій руці. Ти б знала, як я плакав того дня.
— Від болю?
— Від щастя. Чесно кажучи, я про таке щастя навіть не мріяв. Я мріяв лише про те, щоб музика згоріла. Але, мабуть, доля вирішила піти простим шляхом. Розповідати про мої мрії далі?
— Розповідай.
— Добре! Потім, коли я благополучно, на одні трійки, закінчив школу, я раптом заходився мріяти про іншу мрію – захотів вступити до інституту. Але лише для того, щоб мене не забрали до армії.
— Ну. А тебе й не забрали.
— Звісно. Тому що мої золоті батьки швиденько засунули мене до інституту, в якому мені довелося бити байдики цілих п’ять років.
— Чудово ж!
— Але в армії на той час служили лише два роки. Там я міг зробити якийсь подвиг і стати героєм. А тут я став незрозуміло ким. І тепер у мене є ще й нелюба робота, від якої мене нудить.
— Але ж ти на цій роботі отримуєш вельми пристойну зарплату, — з придихом сказала вона. — Дуже-дуже пристойну.
— Так, — кивнув він. — Зарплату я отримую хорошу, але двічі на місяць.
— Усі так одержують, — кивнула вона.
— Зарплата приходить двічі на місяць. Але нудить мене щодня.
— Заради такої зарплати можна й потерпіти, — знизала вона легковажно плечима.
— А ще я мріяв зустріти справжнє кохання, — сказав він дуже сумно. — Але зустрів тебе.
— Не зрозуміла? Ти що, незадоволений?
Він довго й уважно дивився на неї. Потім сказав:
— Ось тому я й боюся дивитись на небо. Боюся, що знов чогось не того намрію. Чи ти хочеш, щоб я почав мріяти про нову роботу? Адже я можу й помріяти.
— Ні! – злякано вигукнула вона. — Не смій про це мріяти!
— От і я говорю про те ж саме. Тому, давай залишимо мої мрії в спокої. Треба жити простіше. Що бачу – те й хочу, чого не бачу – того нема на світі. Філософію розумієш?
— Розумію, — радісно погодилася вона. — Ти бачиш тільки мене, тож тільки мене й хочеш. І, крім мене, нікого на світі не існує. Так виходить за твоєю філософією?
— Так, — сказав він.
Але сам, все ж таки, крадькома глянув на небо.
Аnisimov
Фото ілюстративне.
