Я мусила б реагувати інакше, можливо, відстоювати своє, щось доводити і узявши руки в боки нікого в квартиру не пускати, але не могла. Ходить Валерій а за ним ота його Маруся.
Мені посмішка була у все обличчя. Дивлюсь на ту жінку, слухаю, як вона мого Валерія “сонечком” і “зайчиком” величає і бачу себе на її місці.
Вісім років тому, я така ж молода і така ж рішуча, от так же прийшла у дім колишньої дружини свого майбутнього чоловіка. Я прийшла його захищати, я прийшла відстояти правду.
А як інакше? “Та” ж не мала совісті. “Та” от так вчинила із цим скарбом – Валерієм. А він, він же такий добрий, такий працьовитий, такий, щирий.
Але, мабуть, час розповісти все з самого початку. Інакше, навряд хто зрозуміє. чого то я не виставила тоді із дому свого чоловіка і його любку, які прийшли ділити наше майно.
Вісім років тому я зустріла Валерія. Неймовірно гарний, веселий, дуже уважний і відкритий. Він завжди був готовий допомогти і робив те безкорисно.
Він був чоловіком, якого я вважала своїм ідеалом. Розумний, привабливий, злегка ображений долею, але сильний. Було видно, що йому доводилось не просто і посміхався він крізь сльози.
У той період він переживав важке розлучення. Його перша дружина, зі слів Валерія, робила все аби залишити його без нічого. Він же багато років працював на заробітках, побудував будинок, зробив ремонт, але дім був на тещі і йому нічого не світило.
Я допомагала йому в усьому. Їздила разом із ним у той будинок, який він залишив дружині, допомагала забирати його речі. Ми разом відстоювали його права, хоча це давалося нелегко.
Я кохала його. Я вірила, що разом ми зможемо почати нове життя. Тоді я думала, що Валерій – мій золотий квиток, і з ним я буду щаслива все своє життя.
Спочатку все йшло добре. А може й не було, та закохані очі бачили те, що самі собі малювали. Ми одружилися, почали облаштовувати наш побут.
Жили ми у моїй квартирі. Мріяли придбати дачу, але все ніяк не могли зібрати достатньо грошей на таку покупку. Валерій обіцяв що буде все, і я вірила і чекала.
Валерій працював, але гроші майже не приносив у дім. Усе йшло то придбання нової дорогої машини, то на ремонт тієї ж машини, то на гараж, який він купив і в якому пропадав цілими днями. Я мовчала, думала, що це тимчасово, що ось-ось усе налагодиться.
Те авто було потрібно чоловіку аби розпочати власну справу. Мені лиш трішки потерпіти. Та й ми ж сім’я. ну що, як от так виходить: я годую одягаю оплачую комунальні. Зате мій чоловік зараз важко працює заради кращого майбутнього.
Я все намагалась стати кращою версією себе:
— Ти не вмієш готувати, – казав він, коли я намагалася приготувати щось смачне.
Я починала старатись ще більше, передивлялась купу відео, носила свої страви на пробу подругам і друзям. Я повинна була дотягнути, повинна була відповідати рівню свого прекрасного чоловіка.
— Ти не надто хороша господиня, – чувся докір, коли я працювала допізна і не встигала прибрати в домі.
Ну що ж і тут він був правий. Я не лягала спати. я витирала пил, намивала плитку у ванній і плиту у кухні. Пилосмок працював до третьої ночі, я прала, прасувала і начищала.
Коли я заводила мову про дітей, він лише відмахувався: “Почекай трохи, треба стати на ноги”. І я вірила тим словам. Ще й себе картала: ну правда куди зараз? От тоді, як він розкрутить бізнес.
Але, одного дня я дізналася, що у Валерія є коханка. Він був із нею останні чотири роки, поки я вірила, підтримувала і боролася за наше спільне майбутнє.
Вона приїхала разом із ним у наш будинок, щоб забрати його речі. Я побачила в її очах ту саму рішучість, із якою я сама колись захищала Валерія.
Вона дивилася на мене вовком, напевне, саме із таким поглядом і я ходила великим будинком першої дружини свого майбутнього чоловіка.
Мене розбирав сміх. Вісім років я поклала на і стосунки. Вісім років годувала, одягала, втішала і робила все для свого чоловіка. Йому ж так не пощастило в першому шлюбі, я буду краща.
Мені стало шкода тієї панянки і я спробувала розповісти їй правду. Мені хотілось попередити, ким насправді є Валерій. Але вона не слухала. Усе в ній говорило: “Я краще знаю, що для мене добре”. Вона вірила йому, як вірила колись я.
Валерій поділив мої виделки і ложки, забрав придбані з моєї зарплатні чотири каструлі і навіть жалюзі із кухні забрав. Смішно, але це були ті жалюзі, які ми свого часу принесли із його будинку:
— Дорогі і якісні. Робив на замовлення у ательє. Віддав купу грошей, рівну одній зарплатні. Залишати не хочу, – казав він мені тоді.
Знаєте, мені так прикро нині. Мені сорок і надії на те, що я стану мамою тануть із кожним днем. Я була хорошою дружиною, вірною супутницею життя. Я вкладала всю себе у те, щоб ми жили краще.
Скажіть, чого ж доля до мене настільки несправедлива?
Головна картинка ілюстративна.
