Коли на нашому порозі з’явилася тітка Варвара, я ще не розуміла, як сильно вона переверне наше життя. Але варто їй було лише зайти до квартири, як вона видала фразу, що буквально позбавила мене мови:
— Квартира, яка у тебе була до весілля, стоїть порожня? Я там поживу, – заявила вона так, ніби мені роблять величезну послугу.
Я розгублено втупилася в стіну, намагаючись осягнути почуте. Мій чоловік Дмитро, що стояв поряд, почервонів, але не міг відразу знайти слів.
Тітка Варвара, із задраним догори підборіддям, вдавала, ніби все це – її законне право, і взагалі, її поява – подарунок для нас. Якби мені сказали, чим усе завершиться, я б ніколи не повірила. Але тоді у нашому домі почався справжній хаос.
Із самого дитинства я мріяла про велику, дружну родину. Знаєте, таку, яку зображають у дитячих книжках: де всі тримаються за руки, де мама й тато однаково люблять дітей, а в помешканні завжди пахне пирогами та затишком.
Та правда виявилася більш суворою. Батьки розлучилися, коли мені було лише п’ять років. Я довго не розуміла, чому мама живе окремо, а тато – з якоюсь «новою тіткою». Я роками кочувала з однієї квартири в іншу, почуваючись зайвою.
Коли ж я зустріла Дмитра, старшого за мене на десять років, у мені прокинулася надія: він здавався таким дбайливим. Він обіцяв мені все, чого я була позбавлена в дитинстві: підтримку, любов і спокій. А найголовніше – це відчуття, що в нашій родині ніхто не залишиться осторонь.
Перші роки шлюбу були мов казка: Дмитро робив кар’єру, а я відкрила власну маленьку справу. Він мене підтримував у всьому, що б я не задумала.
Ми не могли надихатися одне одним. Коли коли не стало моєї бабусі вона залишила мені в спадок невелику квартиру, Дмитро запропонував здавати її в оренду, аби мати власний, незалежний дохід. І я, звісно, погодилася. Мені було приємно, що хоч у чомусь можу лишатися самостійною.
Ту квартиру я облаштувала з душею, вкладаючи все, про що сама колись мріяла: світлі штори, зручний куточок на кухні, де так приємно пити каву.
Моїми першими орендарями стали Назар та Олеся – молода пара, яка марила про те, щоб накопичити на власне житло. Вони здавались тихими, доброзичливими. Я раділа, що можу дати їм прихисток, та ще й отримую стабільну оплату.
Одного разу Дмитрові зателефонували. Він, почувши дзвінок, насупився й вийшов у сусідню кімнату, щоб говорити нишком. Голос у слухавці був такий гучний, що я ледь не подумала, ніби хтось горланить йому просто в вухо. Уловила тільки кілька фраз:
— Привіт, Дімочко! Узнав? Це ж я. Тобі так не радісно, як мені?
— Тітка Варвара? Та ти що. Невже розлучилася?
Я застигла, відчуваючи, як щось насувається. Дмитро – єдина опора, яку я знала, – стояв із похмурим обличчям. «Чому він так дивно реагує? – думала я. – Може, це хтось із минулого?» Він розмовляв коротко, а потім сказав:
— Ну звісно, приїзди. Ми допоможемо, – і додав із сумною усмішкою: – Куди ж подітися?
І справді, за кілька днів наша гостя була вже на порозі. Невеличка жінка з огрядним обличчям, тісною яскравою сукнею й сережками, які нагадували мені люстру в старій радянській їдальні. Очі її дивилися зверхньо, ніби вона була тут головною.
— Оце і є твоя дружина, Дмитре? – промовила тітка Варвара презирливо, ледь кивнувши в мій бік.
У власному ж домі таке ставлення? Але промовчала, не бажаючи створювати непорозуміння відразу. Дмитро, щоб згладити ситуацію, взяв речі тітки й почав показувати їй помешкання.
— А де я буду жити? Сподіваюся, не на кухні? Хоча ні, давайте краще ту квартиру, яка тобі, Катерино, дісталася до весілля. Орендарів вижени – хай кудись ідуть, я там поживу.
Я на мить засміялась. Моя квартира! У ній живуть люди, які щомісяця платять, і я не маю жодних проблем. І тепер оця чужа, по суті, тітка вирішує все одним помахом руки?
— Ти серйозно? – кажу я, дивлячись на Дмитра. – Ти хоч розумієш, що ти пропонуєш? Щоби я виставила Назарa й Олесю на вулицю? Просто бо «родичка» так хоче?
Дмитро зніяковів. Він не вмів відмовляти сім’ї, навіть такій далекій і незнайомій мені. Почав говорити тремтячим голосом:
— Катю, ну зрозумій. Вона з дитинства мене пирогами годувала. Сказала, що більше нікуди йти. Так і з’явилася.
Я бачила, що Дмитро розривається між почуттям обов’язку й бажанням не зіпсувати стосунки зі мною. Тому вирішила поки стриматися й дала мовчазну згоду, щоб тітка Варвара пожила в нашій квартирі – в гостьовій кімнаті. Але про мою власну квартиру без балачок.
Здавалося б, вирішили. Але наступного ранку тітка Варвара вже роздавала накази. Сиділа на кухні, мов головний інспектор:
— Дмитре, цей ваш холодильник уже старий, непристойно його тримати. Візьми краще новий, а цей – на смітник. І ще, до речі, машинка пральна шумна. Мені ж незручно буде.
Я мало не впустила чашку. Приїхала на два дні, а вже диктує, як нам жити? Але я мовчала: не хотіла скандалити й розуміла, що Дмитро відчуває свою провину за те, що «образив» бідолашну родичку.
А потім з’явився дід Семен – щойно тітка Варвара обжилась вона вирішила ще й свого давнього приятеля притягти, «щоб веселіше було».
Тепер у нас оселилося дві особи похилого віку, які дивилися на нас так, ніби ми були їм щось винні. Про жодні строки чи «тимчасовість» вони, схоже, не чули.
Минув місяць, другий, третій. Я спостерігала, як Дмитро поступово вигоряє. Він і сам уже був не радий, що колись узяв слухавку від тітки Варвари.
Але вона знала чим узяти: «Ти ж із родини! Я тебе до школи водила, за ручку тримала! А ти тепер виганяєш старих людей?» І при цьому сиділа в нас на шиї, вимагала обновок, бурчала про їжу, яка її не задовольняє, і продовжувала натякати, що «добра племінниця» мала би давно віддати їй ту другу квартиру.
Зрештою, я не витримала. Одного вечора, коли ми з Дмитром лишилися на кухні вдвох, я сказала:
— Дімо, або ти наважуєшся поговорити зі своєю тіткою, або я все вирішую сама. Я більше так не можу. Це ж не життя, а якесь випробування.
Дмитро мовчав із хвилину, потім тяжко зітхнув і прошепотів, не дивлячись мені в очі:
— Добре. Я спробую. Якщо вони не поїдуть за власним бажанням, ми знайдемо їм інше житло. Можливо, якусь дешеву орендовану кімнату. Я не можу більше тримати їх тут.
Коли настав день «великої розмови», тітка Варвара здійняла такий рейвах, що вуха в’янули. Плакала, називала мене «жадібною».
Дмитро, зціпивши зуби, відстоював нашу позицію – що ми готові допомогти фінансово, але жити разом більше не можемо. Урешті-решт, стоячи посеред коридору з валізами, тітка Варвара шипіла:
— Ну й сидіть тут. Ще пошкодуєте, що вигнали родичку! Ох, пошкодуєте!
Дід Семен сопів поруч, не розуміючи до кінця, що йому робити. Я зібрала всю волю в кулак, щоби не відповісти на її закиди. Дмитро взяв тітку за плечі, обережно, майже обіймаючи:
— Вибач, тітко. Та ж не залишаємо ми тебе напризволяще. Ми оплатимо тобі тимчасову кімнату. Лише ну, не можеш ти тут лишатися. У нас своє життя.
Тітка Варвара ще раз блиснула очима й разом із дідом Семеном вийшла за поріг. Коли двері зачинилися, ми з Дмитром переглянулися – у поглядах змішалися полегшення, втома. Ми не хотіли ображати літню людину, але більше жити в такій напрузі було неможливо.
Дмитро обійняв мене за плечі й тихенько сказав:
— Дякую тобі. Ти витримала це. І я витримав, бо ти була поруч.
Я теж видихнула з полегшенням: уперше за останні місяці наш дім став знову нашим, без чужих претензій, без розпоряджань та образ.
Так, ми сумнівалися, чи правильно все зробили. Але зрозуміли одне: в родині має бути любов і взаєморозуміння, а не маніпуляції. Якщо хтось приходить, аби руйнувати гармонію, – треба навчитися казати «ні».
Головна картинка ілюстративна.
