fbpx
Без категорії
«Я на сповіді розповіла про все священику. Він розхвилювався, сказав, що я вчинила недобре, і порадив якомога швидше сповістити родину, що я жива та здорова, — зітхає Олена. — Я почала пояснювати: «Розумієте, мій тато — міністр, буде гучний скандал, він тут увесь монастир рознесе, коли дізнається, де мене шукати!»

«Якщо одні жінки насолоджуються життям зі своїми чоловіками, продовжуючи рід людський, інші повинні молитися за них, аби все вийшло так, як належить. І це — справедливо, — переконаний філософ. — Не треба нікого жаліти. Адже кожна жінка сама вирішує, кого впускати до свого серця— чоловіка чи Бога…»

Вона виросла в дуже заможній сім’ї . Її батьки сподівалися на блискуче майбутнє своєї доньки. Але вона зробила свій вибір.

«І ТАТО-МІНІСТР, І МАМА, І МИ З СЕСТРОЮ БУЛИ AТЕЇСТАМИ!»

У дитинстві Оленка бачила предивний сон, який запам’ятався на все життя. Ніби пішла вона у гай із подругою — квітів нарвати. Навколо — краса неймовірна, пташки щебечуть. Аж раптом Оленка почула голос — такий м’який, привітний, надзвичайно приємний.

«Це був церковний спів, — пригадує вона. — Я озирнулась, а зовсім поруч стоїть чоловік, осяяний якимсь неземним світлом. «Не бійся, дівчинко, — каже, — я тебе не скривджу. Все буде добре. Але пам’ятай, коли підростеш, то маєш прийти до мене. Така вже твоя доля. Я тебе обрав…» «А де ти живеш?» — питаю. А він усміхається так душевно: «Он у тому будиночку», — і показує на церкву, яка височить удалині. «А там є ліжко?» — запитую. «Авжеж», — відповідає так поважно, а очі — веселі, променисті. «То я вийду заміж і мешкатиму там зі своїм чоловіком?» — здогадуюсь. «Ні, ти будеш зі мною, — пояснює. — Увесь час…» «Але ж ти — старий!» — дивуюся я. Тут він як засміється, та так дзвінко, чудово: «Хороша дівчинка! Ти мені подобаєшся… » «Ти мені — теж», — усміхаюсь у відповідь. А він: «Отож, якщо ми одне одному сподобалися, то все гаразд? Приходь, я чекатиму на тебе!» «Чекай… » — я тільки плечима знизала. І прокинулась…»

Батько Оленки працював в уряді — міністром. Мама також займала доволі високу посаду. Сім’я жила дуже заможно. Олена зі своєю сестричкою не раз відпочивала в «Артеку», побувала у багатьох країнах. Жодних розмов на релігійну тематику у родині ніколи не велось. Мама й тато були переконаними aтеїстами. Батько завжди говорив, що сподіватися потрібно тільки на себе, а не на якогось дідуся, що сидить на хмарині і начебто виконує бажання. Отож секрет щастя — простий: якомога краще навчатися в школі, потім вступити до престижного вузу і вдало вийти заміж…

«Навчалась я на «відмінно», чим неабияк тішила тата, — розповідає Олена. — Полюбляла модний, вишуканий одяг, красиві речі. Ходила на аеробіку. Десь починаючи з восьмого класу вже зустрічалася з хлопцями. Проте нічого серйозного собі не дозволяла: так — поцiлунки, обiйми, але не більше. Я дуже любила читати жіночі романи і мріяла, що одного разу закохаюся по-справжньому і це почуття буде взаємним. Хотілося пережити якісь захоплюючі пригоди, щоб мій обранець захистив мене від розбійників, узагалі здійснив заради мене подвиги, гідні моєї краси… Тобто я була звичайнісінькою дівчиною і навіть не уявляла іншого життя!»

Одного разу сім’я Олени все ж вирушила до церкви. Часи змінилися і високопосадовцям принаймні потрібно було вдавати, що вони не байдужі до питань віри. «Не хвилюйтеся, це — ненадовго, ми запалимо свічки, трішки послухаємо проповідь і тихенько вийдемо з храму», — заспокоював тато.

«Але чим ближче ми підходили до церкви, тим більше мене охоплювало передчуття чогось неймовірного, яке назавжди змінить мою долю, — говорить Олена. — Я так розхвилювалася, що, коли зайшла до храму, у мене буквально підкошувались коліна. Бо там, на іконі, я побачила Його, і одразу згадала свій дитячий сон. Це був Він — той самий чоловік! Він дивився на мене з такою любов’ю і ніжністю, що я не могла відвести погляд. Я відчувала Його всією душею! А коли зазвучав прекрасний церковний спів, мене охопила неземна радість. Я полинула до Нього. Це було таке блаженство! Така втіха, така Любов… Це було божественно! Я навіть не знаю, з чим це можна порівняти. Ти — просто на сьомому небі. Річка, яка вийшла з берегів, розумієте? Це — відчуття абсолютного щастя! А потім, після цієї миті, в мене вселився такий дивовижний спокій… Я вже нічого більше не хотіла — просто бути з Ним, пережити це відчуття сотні, тисячі разів! Я вже була Його нареченою… »

«ПІСЛЯ ВИПУСКНОГО ЗУСТРІЛА СВІТАНОК І НЕ ПОВЕРНУЛАСЯ ДОДОМУ — ВТЕКЛА…»

Проте Олена розуміла: якщо вона розповість про своє почуття батькам, ті, у кращому випадку, поведуть її до лікаря, а в гіршому — суворо заборонять навіть підходити до церкви. Тому дівчині довелося відвідувати храм таємно. Батьки були надто заклопотані роботою, тож особливих змін у поведінці доньки не помітили. А її сестра саме переживала чергову бурхливу закоханість у свого однокласника, щовечора бігала на побачення і романтично зітхала, лягаючи в ліжко…

Власне, Олена, аби виправдати свою відсутність удома, також щодня збиралася нібито на побачення. Вигаданий роман був чудовим прикриттям. Батьки навіть подумати не могли, що замислила їхня донька!
«Так тривало майже рік, — пригадує Олена. — Я була дуже щаслива! Закінчила школу із золотою медаллю. Але що далі? Вступати до вузу? Виходити заміж? Народжувати дітей? Проте хіба я вже не обрала свій шлях? Хіба я вже не належу Йому?! І я наважилася! Після випускного вечора ми з класом за традицією зустрічали на річці світанок.

Я заздалегідь приготувалася: взяла з собою найнеобхідніше — документи, дещицю грошей, заощаджених упродовж року… Помилувалася світанком і… не повернулася додому. Зупинила попутку та й поїхала в інше місто — над Десною. Там я вступила до духовного училища, стала послушницею в жіночому монастирі. Звісно, я дуже не хотіла засмучувати батьків. Уявляла, як їх приголомшить моє зникнення, що їм доведеться пережити! Адже вони дуже люблять мене. Я завжди була зразковою донькою, ніколи не завдавала їм особливих прикрощів. А тут таке… Раптом зі мною сталося щось жахливе?! Звичайно, совість мене мучила, тільки я не могла вчинити інакше — тато ніколи б не дозволив, щоб його донька стала черницею…»

Минуло півроку. Олена залюбки опановувала церковний спів і вчилася розмальовувати ікони. Цей талант відкрила в ній ігуменя монастиря, помітивши, з яким захватом дівчина розповідає про найдрібніші, невловимі деталі, зображені на іконах. Викладачі в училищі нею натішитися не могли — така здібна, старанна. За що не візьметься, все у неї виходить. Не дитина, а янгол! Проте Олена остаточно втратила спокій: як там її батьки й сестра?!

«Я на сповіді розповіла про все священику. Він розхвилювався, сказав, що я вчинила недобре, і порадив якомога швидше сповістити родину, що я жива та здорова, — зітхає Олена. — Я почала пояснювати: «Розумієте, мій тато — міністр, буде гучний скандал, він тут увесь монастир рознесе, коли дізнається, де мене шукати!» Та отець Олександр виявився непохитним. Повторив: «Дитино, ти дуже завинила перед своїми рідними, тому повинна попросити у них пробачення. А що буде далі? На все воля Божа…»

Олена не наважилася подзвонити по телефону — вирішила написати листа. Та й це виявилось непросто! Вона його не одну ніч складала зі сльозами на очах. Палко прохала не гніватися і змиритися з її вибором. Бо іншого життя поза монастирем вона вже не уявляє.

«Вони приїхали всі втрьох: тато, мама і Наталя — сестричка, — розповідає Олена. — Мама увесь час плакала й повторювала: «Донечко моя, що ж ти наробила? Ми вже й не сподівалися тебе живою побачити!» Тато нервово ходив по кімнаті, нарешті зупинився і владно промовив: «Так, збирайся, потім поговоримо…» І тільки Наталя все одразу зрозуміла. Тужно так подивилася на мене, та й каже: «Таточку, хіба ти не бачиш? Ми її втратили! Нічого, я вам аж трьох онуків наpодити можу… А ти — зрадниця!»

Звісно, батько говорив з ігуменею, до митрополита їздив, обурювався. Але йому ввічливо пояснили, що Олена — повнолітня, тож має право вирішувати все на власний розсуд. Адже її ніхто не утримує силоміць.
«Я ще раз просила у рідних пробачення, — каже Олена. — Пообіцяла, що увесь час молитимуся за них. Але того дня вони пішли ображені. Мама на прощання сказала: «Бідна моя донечко, ти ж у мене — така розумна, вродлива, вишукана, до таких умов життя і тяжкої праці зовсім не пристосована… Мені шкода, що ти даремно марнуєш свою красу та молодість. А отямишся — пізно буде!»

«ЯКЩО ЧЕРНИЦЯ ЗАЛИШИТЬ МОНАСТИР, ВОНА БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ ЩАСЛИВОЮ!»

А за півроку Олена прийняла постриг і стала черницею. Тепер у неї — інше ім’я і життя, якого прагнула більше за все на світі: «Якось побачила випадково красеня-юнака. Подумала: «А він би міг бути моїм чоловіком. Ми б могли народити дітей…» Проте одразу схаменулась: «Про що це я? Та я тепер у тому, іншому світі і кроку ступити не зможу!» Мене не треба жаліти. Мені тут — надзвичайно добре. Я знайшла своє покликання. Адже в храмі отримую такі миті блаженства, яких, напевне, ніколи б не мала»

Узагалі, моя співрозмовниця переконана: якщо черниця, котра прожила в монастирі хоча б кілька років, з якоїсь причини вирішить залишити святу обитель, вона більше не зможе бути щасливою. Подібних прикладів немало. Ось і її приятелька Анна повернулася до монастиря. Рік тому в неї закохався дуже хороший чоловік — удівець, батько двох симпатичних малюків. Його дружина рано помеpла. Чоловік мешкає недалеко від монастиря, от і заходив помолитися до храму, розташованого на його території — це дозволяється. Там він і уподобав привітну молоду черницю. А згодом освідчився їй у коханні, запропонувавши вийти за нього заміж. Анна погодилась. Говорила, що Микола (так звали нареченого) розбудив у ній жінку. Та і його дітей вона полюбила, немов рідних.

«Ми і далі, після весілля, зустрічалися з нею в церкві, — пригадує Олена. — Спочатку вона охоче розповідала про свої нові обов’язки та клопоти, раділа, що діти одразу почали називати її мамою. Та потім ставала все сумнішою і сумнішою. А одного разу попросила: «Будь ласка, запитай у настоятельки, чи прийме мене назад. Я хочу повернутися…» Тепер вона — знову в монастирі. З колишнім чоловіком та дітьми бачиться у храмі під час проповідей. Вони спілкуються. Діти її, як і раніше, називають мамою, а чоловік сподівається, що Анна передумає. Він її й досі кохає. Тільки Божу наречену не можна кликати заміж. Це все одно, що пташку посадити в клітку…»

А нещодавно до монастиря приїжджав уже колишній міністр зі своєю дружиною, вкотре провідував старшу доньку — Олену. Молодша, Наталя, вийшла заміж і чекає дитину. У їхній родині все поступово владналося. Образи забулись. Тато й мама тепер навіть до церкви ходять. Олена подарувала батькам Біблію, то вони її прочитали повністю — від першої до останньої сторінки. А Наталя почала ікони вишивати і в усьому радиться зі старшою сестрою. Вже пообіцяла: якщо народиться донечка, назве її Оленкою…

Читайте також: Лiкар виніс виpок: готуйтеся пoпpoщатися із сином. Соломія підвелася на ноги і ледь чутно з невпевненістю промовила: «Один шанс. Ще є один шанс». Вона нагадала чоловікові про монаха, який жив на Закарпатті. Про нього ще 12 років тому, на п’ятому курсі університету, розповідала викладачка на одній із пар релігієзнавства

На запитання, як би склалося її життя, коли б не той дивовижний сон у дитинстві, моя співрозмовниця на мить замислюється: «Мабуть, я була б старанною дружиною, виховала б дітей. Можливо, навіть зробила б чудову кар’єру… Але я не мала б найголовнішого — душевного спокою та блаженства. Тому, мені здається, рано чи пізно все одно постукала б у двері монастиря».

За матеріалами – Вільне Життя,  автор – Сергій КВІТНИЦЬКИЙ.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!