«Якщо одні жінки насолоджуються життям зі своїми чоловіками, продовжуючи рід людський, інші повинні молитися за них, аби все вийшло так, як належить. І це — справедливо, — переконаний філософ. — Не треба нікого жаліти. Адже кожна жінка сама вирішує, кого впускати до свого серця— чоловіка чи Бога…»
Вона виросла в дуже заможній сім’ї . Її батьки сподівалися на блискуче майбутнє своєї доньки. Але вона зробила свій вибір.
«І ТАТО-МІНІСТР, І МАМА, І МИ З СЕСТРОЮ БУЛИ AТЕЇСТАМИ!»
У дитинстві Оленка бачила предивний сон, який запам’ятався на все життя. Ніби пішла вона у гай із подругою — квітів нарвати. Навколо — краса неймовірна, пташки щебечуть. Аж раптом Оленка почула голос — такий м’який, привітний, надзвичайно приємний.
«Це був церковний спів, — пригадує вона. — Я озирнулась, а зовсім поруч стоїть чоловік, осяяний якимсь неземним світлом. «Не бійся, дівчинко, — каже, — я тебе не скривджу. Все буде добре. Але пам’ятай, коли підростеш, то маєш прийти до мене. Така вже твоя доля. Я тебе обрав…» «А де ти живеш?» — питаю. А він усміхається так душевно: «Он у тому будиночку», — і показує на церкву, яка височить удалині. «А там є ліжко?» — запитую. «Авжеж», — відповідає так поважно, а очі — веселі, променисті. «То я вийду заміж і мешкатиму там зі своїм чоловіком?» — здогадуюсь. «Ні, ти будеш зі мною, — пояснює. — Увесь час…» «Але ж ти — старий!» — дивуюся я. Тут він як засміється, та так дзвінко, чудово: «Хороша дівчинка! Ти мені подобаєшся… » «Ти мені — теж», — усміхаюсь у відповідь. А він: «Отож, якщо ми одне одному сподобалися, то все гаразд? Приходь, я чекатиму на тебе!» «Чекай… » — я тільки плечима знизала. І прокинулась…»
Батько Оленки працював в уряді — міністром. Мама також займала доволі високу посаду. Сім’я жила дуже заможно. Олена зі своєю сестричкою не раз відпочивала в «Артеку», побувала у багатьох країнах. Жодних розмов на релігійну тематику у родині ніколи не велось. Мама й тато були переконаними aтеїстами. Батько завжди говорив, що сподіватися потрібно тільки на себе, а не на якогось дідуся, що сидить на хмарині і начебто виконує бажання. Отож секрет щастя — простий: якомога краще навчатися в школі, потім вступити до престижного вузу і вдало вийти заміж…
«Навчалась я на «відмінно», чим неабияк тішила тата, — розповідає Олена. — Полюбляла модний, вишуканий одяг, красиві речі. Ходила на аеробіку. Десь починаючи з восьмого класу вже зустрічалася з хлопцями. Проте нічого серйозного собі не дозволяла: так — поцiлунки, обiйми, але не більше. Я дуже любила читати жіночі романи і мріяла, що одного разу закохаюся по-справжньому і це почуття буде взаємним. Хотілося пережити якісь захоплюючі пригоди, щоб мій обранець захистив мене від розбійників, узагалі здійснив заради мене подвиги, гідні моєї краси… Тобто я була звичайнісінькою дівчиною і навіть не уявляла іншого життя!»
Одного разу сім’я Олени все ж вирушила до церкви. Часи змінилися і високопосадовцям принаймні потрібно було вдавати, що вони не байдужі до питань віри. «Не хвилюйтеся, це — ненадовго, ми запалимо свічки, трішки послухаємо проповідь і тихенько вийдемо з храму», — заспокоював тато.
«Але чим ближче ми підходили до церкви, тим більше мене охоплювало передчуття чогось неймовірного, яке назавжди змінить мою долю, — говорить Олена. — Я так розхвилювалася, що, коли зайшла до храму, у мене буквально підкошувались коліна. Бо там, на іконі, я побачила Його, і одразу згадала свій дитячий сон. Це був Він — той самий чоловік! Він дивився на мене з такою любов’ю і ніжністю, що я не могла відвести погляд. Я відчувала Його всією душею! А коли зазвучав прекрасний церковний спів, мене охопила неземна радість. Я полинула до Нього. Це було таке блаженство! Така втіха, така Любов… Це було божественно! Я навіть не знаю, з чим це можна порівняти. Ти — просто на сьомому небі. Річка, яка вийшла з берегів, розумієте? Це — відчуття абсолютного щастя! А потім, після цієї миті, в мене вселився такий дивовижний спокій… Я вже нічого більше не хотіла — просто бути з Ним, пережити це відчуття сотні, тисячі разів! Я вже була Його нареченою… »
«ПІСЛЯ ВИПУСКНОГО ЗУСТРІЛА СВІТАНОК І НЕ ПОВЕРНУЛАСЯ ДОДОМУ — ВТЕКЛА…»
Проте Олена розуміла: якщо вона розповість про своє почуття батькам, ті, у кращому випадку, поведуть її до лікаря, а в гіршому — суворо заборонять навіть підходити до церкви. Тому дівчині довелося відвідувати храм таємно. Батьки були надто заклопотані роботою, тож особливих змін у поведінці доньки не помітили. А її сестра саме переживала чергову бурхливу закоханість у свого однокласника, щовечора бігала на побачення і романтично зітхала, лягаючи в ліжко…
Власне, Олена, аби виправдати свою відсутність удома, також щодня збиралася нібито на побачення. Вигаданий роман був чудовим прикриттям. Батьки навіть подумати не могли, що замислила їхня донька!
«Так тривало майже рік, — пригадує Олена. — Я була дуже щаслива! Закінчила школу із золотою медаллю. Але що далі? Вступати до вузу? Виходити заміж? Народжувати дітей? Проте хіба я вже не обрала свій шлях? Хіба я вже не належу Йому?! І я наважилася! Після випускного вечора ми з класом за традицією зустрічали на річці світанок.
Я заздалегідь приготувалася: взяла з собою найнеобхідніше — документи, дещицю грошей, заощаджених упродовж року… Помилувалася світанком і… не повернулася додому. Зупинила попутку та й поїхала в інше місто — над Десною. Там я вступила до духовного училища, стала послушницею в жіночому монастирі. Звісно, я дуже не хотіла засмучувати батьків. Уявляла, як їх приголомшить моє зникнення, що їм доведеться пережити! Адже вони дуже люблять мене. Я завжди була зразковою донькою, ніколи не завдавала їм особливих прикрощів. А тут таке… Раптом зі мною сталося щось жахливе?! Звичайно, совість мене мучила, тільки я не могла вчинити інакше — тато ніколи б не дозволив, щоб його донька стала черницею…»
Минуло півроку. Олена залюбки опановувала церковний спів і вчилася розмальовувати ікони. Цей талант відкрила в ній ігуменя монастиря, помітивши, з яким захватом дівчина розповідає про найдрібніші, невловимі деталі, зображені на іконах. Викладачі в училищі нею натішитися не могли — така здібна, старанна. За що не візьметься, все у неї виходить. Не дитина, а янгол! Проте Олена остаточно втратила спокій: як там її батьки й сестра?!
«Я на сповіді розповіла про все священику. Він розхвилювався, сказав, що я вчинила недобре, і порадив якомога швидше сповістити родину, що я жива та здорова, — зітхає Олена. — Я почала пояснювати: «Розумієте, мій тато — міністр, буде гучний скандал, він тут увесь монастир рознесе, коли дізнається, де мене шукати!» Та отець Олександр виявився непохитним. Повторив: «Дитино, ти дуже завинила перед своїми рідними, тому повинна попросити у них пробачення. А що буде далі? На все воля Божа…»
Олена не наважилася подзвонити по телефону — вирішила написати листа. Та й це виявилось непросто! Вона його не одну ніч складала зі сльозами на очах. Палко прохала не гніватися і змиритися з її вибором. Бо іншого життя поза монастирем вона вже не уявляє.
«Вони приїхали всі втрьох: тато, мама і Наталя — сестричка, — розповідає Олена. — Мама увесь час плакала й повторювала: «Донечко моя, що ж ти наробила? Ми вже й не сподівалися тебе живою побачити!» Тато нервово ходив по кімнаті, нарешті зупинився і владно промовив: «Так, збирайся, потім поговоримо…» І тільки Наталя все одразу зрозуміла. Тужно так подивилася на мене, та й каже: «Таточку, хіба ти не бачиш? Ми її втратили! Нічого, я вам аж трьох онуків наpодити можу… А ти — зрадниця!»
Звісно, батько говорив з ігуменею, до митрополита їздив, обурювався. Але йому ввічливо пояснили, що Олена — повнолітня, тож має право вирішувати все на власний розсуд. Адже її ніхто не утримує силоміць.
«Я ще раз просила у рідних пробачення, — каже Олена. — Пообіцяла, що увесь час молитимуся за них. Але того дня вони пішли ображені. Мама на прощання сказала: «Бідна моя донечко, ти ж у мене — така розумна, вродлива, вишукана, до таких умов життя і тяжкої праці зовсім не пристосована… Мені шкода, що ти даремно марнуєш свою красу та молодість. А отямишся — пізно буде!»
«ЯКЩО ЧЕРНИЦЯ ЗАЛИШИТЬ МОНАСТИР, ВОНА БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ ЩАСЛИВОЮ!»
А за півроку Олена прийняла постриг і стала черницею. Тепер у неї — інше ім’я і життя, якого прагнула більше за все на світі: «Якось побачила випадково красеня-юнака. Подумала: «А він би міг бути моїм чоловіком. Ми б могли народити дітей…» Проте одразу схаменулась: «Про що це я? Та я тепер у тому, іншому світі і кроку ступити не зможу!» Мене не треба жаліти. Мені тут — надзвичайно добре. Я знайшла своє покликання. Адже в храмі отримую такі миті блаженства, яких, напевне, ніколи б не мала»
Узагалі, моя співрозмовниця переконана: якщо черниця, котра прожила в монастирі хоча б кілька років, з якоїсь причини вирішить залишити святу обитель, вона більше не зможе бути щасливою. Подібних прикладів немало. Ось і її приятелька Анна повернулася до монастиря. Рік тому в неї закохався дуже хороший чоловік — удівець, батько двох симпатичних малюків. Його дружина рано помеpла. Чоловік мешкає недалеко від монастиря, от і заходив помолитися до храму, розташованого на його території — це дозволяється. Там він і уподобав привітну молоду черницю. А згодом освідчився їй у коханні, запропонувавши вийти за нього заміж. Анна погодилась. Говорила, що Микола (так звали нареченого) розбудив у ній жінку. Та і його дітей вона полюбила, немов рідних.
«Ми і далі, після весілля, зустрічалися з нею в церкві, — пригадує Олена. — Спочатку вона охоче розповідала про свої нові обов’язки та клопоти, раділа, що діти одразу почали називати її мамою. Та потім ставала все сумнішою і сумнішою. А одного разу попросила: «Будь ласка, запитай у настоятельки, чи прийме мене назад. Я хочу повернутися…» Тепер вона — знову в монастирі. З колишнім чоловіком та дітьми бачиться у храмі під час проповідей. Вони спілкуються. Діти її, як і раніше, називають мамою, а чоловік сподівається, що Анна передумає. Він її й досі кохає. Тільки Божу наречену не можна кликати заміж. Це все одно, що пташку посадити в клітку…»
А нещодавно до монастиря приїжджав уже колишній міністр зі своєю дружиною, вкотре провідував старшу доньку — Олену. Молодша, Наталя, вийшла заміж і чекає дитину. У їхній родині все поступово владналося. Образи забулись. Тато й мама тепер навіть до церкви ходять. Олена подарувала батькам Біблію, то вони її прочитали повністю — від першої до останньої сторінки. А Наталя почала ікони вишивати і в усьому радиться зі старшою сестрою. Вже пообіцяла: якщо народиться донечка, назве її Оленкою…
На запитання, як би склалося її життя, коли б не той дивовижний сон у дитинстві, моя співрозмовниця на мить замислюється: «Мабуть, я була б старанною дружиною, виховала б дітей. Можливо, навіть зробила б чудову кар’єру… Але я не мала б найголовнішого — душевного спокою та блаженства. Тому, мені здається, рано чи пізно все одно постукала б у двері монастиря».
За матеріалами – Вільне Життя, автор – Сергій КВІТНИЦЬКИЙ.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!