Яка ж я перед нею винна…
Ці сім років я прожила, наче уві сні, бо тільки те й бачила, що дорогу, каву на заправках та швидкий перекус, збір товару і знову в дорогу. Знала, коли вернуся, що у мене вдома все гаразд, адже моя старша донька про все попіклується.
«А що – діти мають батькам допомагати, значить, добре я її виховала», – казала я собі.
Коли я зустріла Славка, то вже була десять років, як розлучена, якраз мені мало виповнитися сорок років і я вирішила відкрити невелику крамницю з одягом, щоб нарешті працювати на себе. Доньці моїй тоді було п’ятнадцять, але вона вже тоді була мені найкращою помічницею, бо бачила, що я сама її а ноги ставлю, тому вдома у мене була чистота, їсти приготовлено, посуд вимитий. Не завдавала мені клопоту ні з навчанням, ні з поведінкою. Просто ідеальна дитина.
А тут Славко – гарний, молодший від мене, проходу не давав і запевняв, що я його королева. Хто перед таким встоїть? Я не встояла і через дев’ять місяців ми були родиною і мали поповнення – донечку Вікторію.
Знаєте, в сорок, то не те, що в двадцять, я дуже втомлювалася, добре, що моя Наталя і з дитиною погуляє, переодягне і нагодує, навіть нам щось поїсти приготує.
Аж тут Славко почав казати, що тісно нам в двокімнатній квартирі:
– Давай, йди в бізнес, ти ж так хотіла, а ми тобі допоможемо.
І я пішла, адже он яку я маю підтримку. Я працювала в магазині і часто й на закупи з власниками їздила, тому знала як це працює. і от взялася – накупила товару на заощадження, Славко мені дав ще гроші на оренду і я стала чекати клієнтів. То товар не йшов, то не сезон, то ще щось, але все стояло просто на одному місці.
Приходилося їздити по базарах, наймати бус, далі брати свій бус на виплату…
Далі вже чоловік був невдоволений, що він дав гроші, а прибутку нема і він їх ніколи вже й не побачить…
Дорога, кава, дорога…
І ось зі сну мене голос доньки виводить:
– Мамо, я заміж виходжу.
– Що?
– Ти не переживай, ми просто розпишемося, грошей ніяких не треба…
– Як це не треба? Як це не треба? А біле плаття, а голуби?, – я очима кліпала, бо як це так – донька заміж і нічого не треба.
– Сказала, що їй нічого не треба, от і добре, – подав голос Славко, – коням легше.
Він гиготів, а я дивилася на все, наче вперше бачила. Моя ж доня всю цю родину ці сім років годувала, обслуговувала, я не цікавилася нічим – ні її навчанням, ні її переживаннями, тільки аби гроші робити, щоб Славко мене похвалив, лиш би чоловікові молодому догодити. Навіть Вікторію я не сприймала за свою доньку з цим усім, вона була більше прихильна до Наталі і тут була моя вина.
– Так, буде легше, – сказала я, – Ми продаємо приміщення і товар, бус. От грошей і вистачить.
– Ти при своєму розумі? Все продати аби ти доньці весілля зробила?
– Я своїй доньці винна за всі ці сім років більше, ніж тобі. І я їй зроблю таке весілля, яке вона захоче, а як тобі щось не подобається, то не тримаю.
Славко гримнув дверима, а я обіймала своїх дочок. Це вони – моя мета в житті, мій скарб і самореалізація. А я що роблю? Заради чого? Якби ж хоч ще чоловік підтримував та допомагав, а не вимагав результату, а так?
Ні, я й сама себе добре критикую, дякую.
Тільки єдине мене тривожить – як мені доньку перепросити за всі ці роки? Що підкажете?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
