Він відчинив дверцята таксі, яке я викликала, і допоміг мені сісти. — Домовилися, що на зв’язку?

— Звичайно.

Таксі рушило, і я помахала йому рукою. Він стояв на ґанку, такий милий, такий приємний, у цілком пристойному одязі, що вигідно підкреслював його фігуру.

І лише коли я відвела погляд від його посмішки, я усвідомила. Він провів мене до машини, поцілував, сказав, що я «справжня», але абсолютно не згадав про оплату проїзду. Я дістала свою картку, щоб розрахуватися з водієм, і відчула, як усередині щось неприємно стислося.

«Це ж знову я? Знову моя оплата? Навіть за таксі після нашого вечора?» — ці думки пролунали, мов тривожний дзвінок.

Я намагаюся зрозуміти: що зі мною не так? Можливо, я надто багато вимагаю, чи це він — надто… економний? Мені двадцять сім, а я досі живу з мамою і не маю власної родини. Я зустрічаюся з Ростиславом уже кілька місяців, але не можу визначитися, як до нього ставитися: чи то треба проявити напористість, чи то залишити все, як є, боячись втратити.

Він видається мені дивним. Чи то він справді патологічно економний, чи то це сучасний тренд: молоді хлопці не платять за дівчат, а іноді й за себе?

До Ростислава я зустрічалася зі значно старшим чоловіком. Подруги мене навчили: «Бери від життя все, поки молода, або, точніше, — ‘знайди того, хто забезпечить’». Я спробувала.

З ним я ніколи не знала фінансових обмежень, щоразу я отримувала дорогі подарунки, ми відвідували вишукані заклади. Але я швидко зрозуміла, що це не моє.

У стосунках не було жодної іскорки, ніякої справжньої близькості. Зустрічатися з ним було просто некомфортно, а його подарунки, виявилося, мені не були потрібні. У підсумку, я розірвала той зв’язок, усвідомивши, що золото не замінить мені поваги та почуттів.

Тому, коли пів року тому я познайомилася з Ростиславом, я мала зовсім інший настрій. Він був на рік молодший за мене, дуже симпатичний, із красивими очима та щирою посмішкою. Ми почали листуватися.

Він розповів, що живе з бабусею, якій допомагає, а його батьки далеко, за кордоном.

— Вони там працюють, але вже давно не приїжджали. Я з бабусею, у нас великий дім, але їй самій важко, — написав він якось.

Я його так пожаліла! Ну треба ж, хлопчик, нібито кинутий батьками, опікується літньою жінкою. Я подумала: «Яка нелегка доля, він, мабуть, потребує підтримки».

Я сама, щойно отримавши кошти за свою роботу, запросила його на перше побачення — у затишне літнє кафе в центральному парку. Я вирішила, що не буду з нього «тягнути гроші». Навпаки, я хотіла показати, що я не меркантильна і що мені важливі його особисті якості, а не його фінанси.

Я приїхала раніше, швидко оплатила рахунок, поки він не прийшов. Взяла пару коктейлів і морозиво. Це був мій вчинок, щоб він не витрачався і почувався вільно.

Коли він прийшов, я окинула його поглядом. Пристойний, сучасний одяг, ніяких ознак бідності чи злиднів. Він був охайним, доглянутим, мав гарний вигляд.

Під час розмови, яка була дуже легкою та приємною, я почала розпитувати його про бабусю.

— О, моя бабуся — це ціла історія, — засміявся він. — Вона не схожа на стару з клюкою та в’язанням. Це енергійна жінка, у якої є свій невеликий продуктовий магазин. Вона його власниця!

Мій внутрішній образ «покинутого хлопчика, який доглядає хвору стареньку» почав стрімко руйнуватися.

— А батьки? Вони тобі допомагають?

— Звичайно. Вони вже чотири роки живуть за кордоном. Надсилають гроші та одяг. Я їхній єдиний син, про мене піклуються, — пояснив він.

Я запитала про його «допомогу» бабусі.

— Я працюю на неї, — пояснив Ростислав. — У неї є мікроавтобус. Я на ньому привожу продукти зі складу до магазину. Тобто я в неї заробляю.

Я сиділа, слухала його, і всередині мене здіймалася хвиля подиву та легкої гіркоти. Я ж думала, що його «допомога» — це догляд за немічною людиною, а не повноцінна робота з хорошим доходом у сімейному бізнесі.

Коли ми зібралися йти з кафе, я йому сказала:

— До речі, я вже все оплатила.

Він лише знизав плечима, наче це було абсолютно нормальним явищем, і ми пішли гуляти парком.

Я думала, що тепер, коли ми йдемо далі, він проявить себе як галантний кавалер. Ми ж у парку, де купа атракціонів!

— Ой, як я хочу на ось ці американські гірки! — сказала я, підтягуючи його до каси.

— Звучить весело, — кивнув він, але залишився стояти, поки я діставала свій гаманець, щоб купити квитки. — Я на такі речі не дуже, краще тут почекаю.

Я заплатила за два атракціони, на яких хотіла покататися. Він не пішов зі мною. Натомість, коли я повернулася, він запропонував піти до тиру.

— Давай, я покажу тобі, як це робиться!

На щастя, за тир він заплатив сам. Це була єдина витрата, яку він зробив за весь наш вечір.

Потім він провів мене до автобусної зупинки.

— Мені в інший бік, — сказав він. — До завтра.

Я поїхала додому, і в моїй голові вже почали зароджуватися сумніви. Чи варто продовжувати зустрічатися з хлопцем, який не пропонує навіть заплатити за мене?

Минуло кілька тижнів таких «побачень», де ініціатива була здебільшого моя, і коли мої сумніви вже досягли критичної точки, він запросив мене до себе додому. Бабуся, як він пояснив, поїхала на кілька днів до родичів.

Я запитала, що купити до столу.

— Те, що ти сама захочеш! — без тіні збентеження відповів він.

Я подумала, що він принаймні міг би запропонувати купити щось у бабусиному магазині зі знижкою! Але ні. Я взяла ігристе і кілька вишуканих тістечок. Це і було єдиним частуванням на нашому столі.

Квартира виявилася великою, з чудовим ремонтом і дорого обставлена. Стало очевидно, що родина не бідує.

Пізніше ми вирішили замовити піцу.

— Треба знайти готівку, — сказав Ростислав, риючись у гаманці. — Щось у мене проблеми з карткою зараз.

Він довго шукав гроші. Коли піцу привезли, він усе ще «шукав». Я, відчуваючи незручність перед кур’єром, швидко дістала свій гаманець і оплатила рахунок.

— О, дякую, ти мене врятувала! — сказав він. Але потім, коли готівка таки знайшлася, він побіг до найближчого магазину. — Я зараз, принесу щось краще!

Він повернувся з ігристим. Але не на їжу і не на проїзд.

Наступного ранку він викликав мені таксі. Поцілував, сказав комплімент і посадив мене у машину. Грошей на проїзд не дав. Я знову платила сама.

Коли ми домовлялися про наступну зустріч, я вирішила піти на хитрість.

— Слухай, Ростиславе, мені якось незручно, — ніби жартома сказала я. — Ти до мене приходиш без квітів, мені здається, це якосьне дуже. Ти ж кавалер!

Він сказав, що зрозумів. Наступного разу він приніс букетик садових квітів. Вони були гарні, але схожі на ті, якими торгують бабусі на ринку за дуже символічну суму. Проте букет був справді красивий.

Одного разу ми просто гуляли. Він сказав, що має купити собі нові джинси. Ми зайшли до магазину.

Поки він приміряв, я помітила на вітрині дуже стильний ремінь, який ідеально пасував би мені.

— Ой, шкода, що я стільки грошей із собою не взяла, — сказала я, сподіваючись, що він проявить ініціативу, можливо, запропонує купити його мені, чи хоча б позичити.

— Ну, буває, — відповів він, навіть не подивившись на ремінь. Просто проігнорував мою прозору підказку.

Я промовчала. Не можу я вимагати чи просити, щоб за мене заплатили! Відчуття було жахливо неприємне.

Але фінальним акордом став день народження його друга. Ростислав запросив мене, сказавши, що подарунок він уже купив.

Ми зайшли до магазину перед самим будинком його друга.

— Давай купимо те, що кожен із нас хоче пити, — запропонував він.

Він узяв пляшку, я — своє улюблене бурштинове. І знову кожен за своє платив сам! Ми стояли на касі, він зі своєїм, я зі своїм, і платили своїми картками. Це було якесь абсурдне «фінансове рівноправ’я».

Було неприємно, але ситуацію скрасила атмосфера на святі. Я познайомилася з його друзями. Це були класні, позитивні хлопці, які дуже добре відгукувалися про Ростислава і, було видно, поважали його в компанії. Вони хвалили його за відповідальність, за те, що він завжди приходить на допомогу. Тобто він не був поганою людиною!

Ось і не знаю, що думати. Можливо, такі грошові стосунки, де кожен платить сам за себе, — це тепер нормально? Може, я, вихована на старих уявленнях про кавалерство, просто надто меркантильна? Чи це у Ростислава така дивна, патологічна економія?

Головна картинка ілюстративна.