fbpx

Я насмілилась і надіслала йому sms: «Добрий ранок!» Через п’ять хвилин пролунав дзвінок і жіночий голос у слухавці привітно повідомив, що чоловік пішов на роботу

Я насмілилась і надіслала йому sms: «Добрий ранок!» Через п’ять хвилин пролунав дзвінок і жіночий голос у слухавці привітно повідомив, що чоловік пішов на роботу.

Найбільше на світі мені хотілося, щоби він повернувся, але як йому сказати про це? Адже у відчаї я видалила номер його телефону зі свого мобільника. А чудеса бувають тільки в казках.

Я сиділа на лавочці в парку, їла морозиво і зачаровано спостерігала, як дідусь із онуком годують качечок на ставку за кілька метрів від мене. Насолоджувалась останніми теплими днями осені.

– Добрий день! Можна присісти? – раптом звернувся до мене молодий чоловік.

– Так, звичайно, я вже йду, – не обертаючись, відповіла я і кинула залишки морозива в урну. Вже збиралася встати, як раптом знову почула:

– А можна Вас провести?

Повернувши голову, я побачила високого рудого хлопця, закутаного в яскраво-червоний в’язаний шарф.

– Ви через мене йдете? – запитав незнайомець.

– Ні, що Ви! Просто мені давно вже треба було йти, а я задивилася на качечок.

– А я задивився на Вас! – почула несподіване зізнання.

Я розгубилася, постояла ще кілька хвилин, а потім, нічого не сказавши, просто пішла. Весь вечір думала про цього хлопця.

День народження. День видався напруженим. Повернувшись додому, я вже збиралася впасти на диван, але згадала, що мене запросили на день народження начальника. Довелося швиденько бігти по подарунок, приводити себе до ладу.

Прийшовши на банкет, дуже здивувалась: із усіх знайомих мені облич тут були тільки начальник і Світлана Йосипівна з бухгалтерії (вона ж його дружина). Стоячи осторонь із келихом шaмпaнськoго і здалека спостерігаючи за святом життя, я ніяк не могла зрозуміти, чому мене раптом сюди запросили. До того ж, стіл із закусками, такими ароматними і cпoкуcливими, просто не давав зосередитися ні на чому, крім бажання поїсти. І ось, нарешті, подивившись навколо, я непомітно взяла зі стола бутерброд і стала шукати затишне місце, де можна було б його з’їсти. Цим місцем виявився балкон. Із задоволенням поїдаючи бутерброд, раптом почула за спиною:

– Добрий вечір! Я ледь не вдавилася, почувши цей голос, і автоматично обернулась. Той самий рудий із парку! Він що, переслідує мене? І саме тоді, коли я їм. Просто напасть якась!

– Добрий вечір, – я привітно усміхнулась і непомітно викинула залишки бутерброда через перила.

– Вибачте, не заважатиму? Ви вчора так швидко пішли. Я – Влад.

– Настя, – я простягнула руку.

Ми розговорилися. Виявляється, Влад уже давно помітив мене в парку, розташованому неподалік від його роботи. По дорозі додому він часто забігає туди погодувати качок. А одного разу побачив мене в офісі у свого брата, мого начальника, і попросив його запросити мене на день народження. Тепер мені стало зрозуміло, чому мене одну з усього колективу удостоїли такої честі. А я подумки вже возвела себе в ранг привілейованих працівників із підвищенням зарплати…

Мені було легко з Владом. Здавалося, що ми давно знаємо одне одного… А потім він запропонував підвезти мене додому – і я погодилася. У машині ми сміялися, розказували анекдоти. І раптом уже в моєму дворі несподівано для нас обох пoцiлувалися.

Наступного дня я чекала, що Влад зателефонує. Хотілося почути його голос. Але він не телефонував. Врешті-решт я насмілилась і надіслала йому sms: «Добрий ранок!» Через п’ять хвилин пролунав дзвінок і жіночий голос у слухавці привітно повідомив, що чоловік пішов на роботу і телефон випадково залишив удома. При цьому ввічливо поцiкавилися, хто я.

– Вибачте! Мабуть, номером помилилась, – відповіла я. Ну, звичайно ж, дружина! Та й чи могло бути інакше? Відколи це я стала вірити в казки? Ніколи більше не буду проявляти ініціативу!

Ввечері Влад телефонував сто разів, але я не брала слухавку. А потім він подзвонив у двері. Довелось відчинити.

– Це не те, що ти подумала. Дай мені можливість усе пояснити… – почав виправдовуватися хлопець.

Але я не дала йому нічого сказати і зачинила двері… Влад дзвонив іще два дні, один раз навіть приходив в офіс, але я зробила вигляд, що не знаю його. І він, звичайно, відчепився. Через кілька днів на роботі до мене підійшла приємна дівчина:

– Ви Настя? Чи можу я з Вами поговорити? Це дуже важливо!

Ми пішли в кафе, яке розташовувалося поряд із офісом. Замовили каву.

– Знаєте… Ви вибачте мені. Я дружина Влада. Тобто колишня. Ми одружилися, коли нам було по 20 років. Таке студентське весілля… Тоді здавалося, що це справжнє кохання. Ми довго були разом. Однак останні кілька років живемо вже окремо, просто як друзі. Я Вам по телефону просто за звичкою назвала його чоловіком. Влад – дуже хороша людина! Вам пощастило. Не відпускайте його.

Я мовчала і не знала, що сказати. Та й що тут скажеш? Хіба так буває? Я уявила себе на її місці – місці колишньої дружини – і подумала про те, як важко було би мені сказати такі слова… Дівчина встала, поклала гроші за каву і пішла, залишивши мене наодинці з моїми думками.

Додому йти не хотілось, а зателефонувати Владу я не могла: від відчаю видалила його номер зі свого мобільника. Купивши морозиво, я пішла в парк. Сіла на ту ж лавочку. Той же дідусь із онуком годували качок… А я одна! І так хочеться, щоби він з’явився зараз – у тому ж червоному шарфі, обмотаному навколо рудої шевелюри…

Читайте також: – Вибачайте, свахо, нема за що весілля робити, – скрушно розводила руками. Усі витрати на гостину взяли на себе батьки дівчини

Я йшла парком, сподіваючись, що він покличе мене. Але цього так і не сталося. Мабуть, так буває тільки в казці. А життя є життя. І лише вдома я дала волю сльозам. Раптом почувся дзвінок у двері. Відчиняю – а на порозі – Влад, із двома ріжками мого улюбленого морозива.

…Не знаю, як буде далі, але зараз більшого щастя, ніж червоний в’язаний шарф на моєму кріслі, я уявити не можу…

За матеріалами – Твій портал, автор – Інна Павленко.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page