Я працював клерком у банку, коли до нас влаштувалася прибиральницею молоденька дівчина Яна. «Їй би ще в інституті навчатися, хоча б заочно, папери перебирати, за комп’ютером сидіти, а вона тут метушиться, прибираючи приміщення, на годинник весь час поглядає, комусь телефонує, – думалося мені, – і видно, що не на побачення збирається. бо не світиться щастям. Може, ще одну роботу має. Хоче заробити побільше грошей? Мабуть, батьки незаможні. Бо як можна допустити, щоб така тендітна красуня не на сцені виступала, а пилюку витирала й підлогу мила? До того ж відчувається, що дівчина розумна й добра, приємна в спілкуванні, в неї багата мова».
Якось я затримався на роботі, та мені ніяк не працювалося. Я непомітно спостерігав за вправними, правильніше сказати, красивими рухами Яни. За якусь мить все ближчало чистотою і свіжістю. Дівчині ще залишалося кілька кабінетів, щоб навести лад, як задзвонив її телефон. Почуте не було, очевидно, для неї приємною новиною, бо вона залишила все, як є, і кудись помчала.
Хоч вранці Яна прийшла на годину раніше, але не встигла впоратись зі своїми обов’язками до приходу шефа. До того ж прийшла не сама, а з хлопчиком, років чотирьох-п’яти, пояснивши начальнику, що дитсадок на карантині, і їй тимчасово ні з ким залишити дитину, але шеф не церемонився і видав наказ про її звільнення.
Коли я побачив, настільки засмученою Яна покидає нашу установу, то поспішив вийти за нею й розпитати, що трапилося. Та дівчина тільки сказала, що даремно надіялася на людяність шефа: звільнив її за те, що швидше пішла з роботи і не видав зарплату за місяць. Тепер їй нічим за квартиру платити й не вистачає навіть синові фрукти купити.
Хоч я здивувався, що в Яни є дитина, але не подавав виду і, перейнявшись її проблемою, запропонував позичити їй гроші, поки вона не знайде іншу роботу. Але дівчина сказала, що вона розраховує тільки на свої, а не на позичені гроші. Мені прийшлося докласти зусиль умовити Яну залишити мені свої координати, мотивуючи тим, що переговорю з шефом щодо чесно заробленої неї зарплати за останній місяць і повідомлю, коли надійдуть гроші.
Не чекаючи коли вирішиться справа із зарплатою, я зателефонував Яні, запитати, як у неї справи. Насправді, мені не вистачало її усмішки на роботі, її легких кроків і ледь уловимого аромату її парфумів, її оксамитового голосу. Вона сказала, що їй дуже пощастило влаштуватися санітаркою в дитяче відділення і хоч зарплата в лікарні значно менша, ніж у банку, але ніхто її не засік, що бере синочка Артемка з собою, мовляв, багато таких діток. як він, гасає коридором.
Коли в мене на руках була зарплата Яни, я докинув до неї кілька сотень, нібито преміальних за сумлінну роботу, купив іграшки для Артемка, торт і каву для нас, а, головне, квіти і перстень, щоб запропонувати їй свою руку й серце. Так, ми мало знайомі, але я відчув, що вона – моя половинка, хоч переживав, чи не відмовить мені, чи має надію на рідного батька дитини.
Я натискав кнопку дзвінка у дверях, а руки дрібно тремтіли, і звук дзвінка був переривчастий, як моє дихання. Яна відчинила й була геть збентежена, чому це я такий урочистий, при повному параді, з квітами й тортом і ще з якимись коробками. Для неї я – колишній співробітник, з яким розмовляла раніше по-діловому, а зараз діється щось незрозуміле. Напруження зняв Артемко, що вибіг з кімнати. Я вклякнув на коліно і звернувся до хлопчика: «Артемку, я люблю твою маму і хочу стати для тебе татом. Ти дозволиш?». Хлопчик заморгав оченятами: «І в мене буде тато, як у Матвійка, й Жені, й Тарасика так»?
Яна була така розгублена, тільки й говорила: «Я не знаю, я подумаю». Звичайно, я розумів, що, можливо, поспішив ось так без зустрічей-побачень зразу перейти до освідчення й пропозиції, але я боявся її втратити. Тільки через місяць я почув від Яни «Так». Ми розписалися, повінчалися і переїхали жити й працювати в інше місто.
