Я зайшла на кухню, де мама схилилася над старою коробкою. Її обличчя було біле, а руки тремтіли.

— Мамо, ти щось шукаєш? — запитала я, відчуваючи, як у горлі починає пекти.

Вона підняла на мене погляд, і я побачила в ньому смуток і розгубленість.

— Катерино, де? — її голос був на диво тихий, але я чула в ньому вібрацію, схожу на струну, що от-от лусне.

— Де що, мамусю? — я намагалася здаватися спокійною, але серце шалено калатало.

— Де мій весільний рушник? Той, що вишивала ще моя бабуся? І де ті оксамитові чоботи з Франківська за 80 гривень, пам’ятаєш, що ти мені привезла 25 років тому? Вони були як нові, Катю! І той мохеровий плед. Куди все поділося? Антресолі майже порожні!

Я глибоко вдихнула, готова до того, що зараз почнеться буря.

— Я навела там лад. Викинула деякі речі. Вони були старі, їх давно ніхто не носив, мамо. Там завелася міль знову. Ти ж сама просила!

Очі мами розширилися, наповнюючись сльозами. Вона схопила себе за голову.

— Викинула? Ти смієш казати, що ти викинула пам’ять моєї родини? Ті чоботи — це моя молодість! Рушник — це історія нашої сім’ї! Ти розумієш, що ти зробила, Катерино?

— Мамо, ну це ж просто.

— Не просто! — її голос раптом став пронизливим, повним обурення. — Ти завжди мені дорікала моїм. «мотлохом», як ти це називаєш!

Сльози текли по її щоках. Вона дивилася на мене так, ніби бачила вперше.

— Я не хочу тебе зараз бачити. Просто йди. Мені потрібен час. Я справді не розумію, як рідна дочка могла вчинити зі мною таке. Іди, Катерино.

Я стояла, не в змозі вимовити ні слова. От і ціна моїй допомозі. Вона ж сама просила прийти і допомогти прибрати.

Я завжди вважала себе людиною раціональною і практичною. Можливо, це тому, що моя мама, Олена Степанівна, завжди акцентувала на цьому увагу.

«Катю, купуй якісне, щоб служило довго. Не розмінюйся на одноденний непотріб», — цю фразу я чула з дитинства і сприйняла її як життєве кредо. Я так і робила: купувала лише добротні, перевірені речі, а все, що ставало непотрібним, без вагань віддавала тим, кому це було дійсно потрібно, або утилізувала. Жодного зайвого пилу, жодних «складувань на майбутнє».

З мамою ж у цьому питанні ми завжди були на різних полюсах. При всій своїй вимогливості до якості, вона не вміла розлучатися з речами. Взагалі. Для неї кожна річ мала свою історію, свою вартість, свій спогад.

Вона могла розповісти, де і за скільки (навіть давні ціни в радянських рублях чи перших гривнях) купила ту чи іншу сукню, шарф, чи навіть невелику статуетку.

«Такого матеріалу ти зараз не знайдеш, Катю, це ж справжній італійський крепдешин! Він, хоч і старомодний, але тримається, як новий, поглянь!» — часто говорила вона, показуючи мені щось із своїх запасів.

І ці запаси накопичувалися. Основне місце їх зберігання — це дві великі антресолі у вітальні та коридорі. Там зберігалося все: шовкові комбінації, які тепер хіба що в музеї побачиш, босоніжки на неймовірних, незручних підборах, у яких навіть манекенщиця не витримає, мохерові шалі, якими можна було накрити невеликий диван, та інші «скарби».

Усе це займало простір і, найголовніше, періодично ставало ласим шматочком для комах, тому мамі доводилося це все діставати, обробляти спеціальними засобами і знову складати на «вічне зберігання».

Звісно, у цих процесах я час від часу виступала в ролі вантажника.

— Доню, ти ж сильніша, допоможи мені зняти ту коробку. Вона така важка, — благала вона, коли черговий раз починалося «щорічне провітрювання».

Я, звісно, допомагала, але щоразу це закінчувалося моїм роздратуванням.

— Мамо, ну поглянь! Цей шарф ти не носила вже п’ятнадцять років! І він весь у дірочках! Чому ти його просто не викинеш? Це ж не музейний експонат!

— Що ти кажеш, Катю! Це ж подарунок тітки Лідії! А дірочки. Я їх зашию, це ж дрібниці! Зате він такий теплий! — відповідала вона, обіймаючи той старезний шарф, наче живу істоту.

Мене це не просто дратувало — це забирало мій час, якого й так завжди було обмаль. У мене своя робота, своє життя, а тут ці «мамині скарби», які ніби висмоктували енергію. Я постійно намагалася донести до неї ідею мінімалізму, але це було схоже на розмову зі стіною.

— Мамо, зараз можна купити чудову нову ковдру за 1 200 гривень, легку, теплу. Навіщо тобі ці три старі вовняні, які лежать у пакетах і смердять нафталіном?

— Ти нічого не розумієш, Катю. Якість! Ці не зрівняються з твоїми синтетичними!

Якось, два роки тому, у мене просто не витримали нерви. Це сталося після чергового «антресольного провітрювання», яке зайняло цілий мій вихідний. Я пішла додому, обурена й виснажена.

«Досить. Я більше не хочу брати в цьому участь», — вирішила я.

Через тиждень мама поїхала до своєї подруги в інше місто на два тижні. Це був мій шанс. Я сказала чоловікові, що маю “важливу місію” і вирушила до батьківської квартири.

Я відкрила антресолі. Звідти на мене посипався морок, нафталін і пил. Я почала безжально сортувати. Шовкові комбінації, що жовтого кольору, старі рушники, які вже не можна було відіпрати, потерті светри, взуття, що розтріскалося від часу, і купа старих журналів. Я взяла великі міцні мішки для будівельного сміття.

«Усе, що вона не використовувала понад п’ять років — на смітник», — вирішила я, відчуваючи дивне поєднання провини й рішучості.

За пів дня я «звільнила» майже дві третини простору. Це була титанічна праця. Я викинула п’ять великих мішків. Навіть дихати стало легше в тій квартирі.

Я відчувала себе рятівником, який звільнив простір від важкої, задушливої енергії минулого. Я залишила лише найнеобхідніше, на мою думку: сімейні фотоальбоми, кілька цінних, справді якісних книг і документи. Я навела свій лад.

Коли мама повернулася, я чекала її дзвінка, щоб похвалитися. Але дзвінка не було. Я подзвонила сама. Вона підняла слухавку, і я весело сказала:

— Привіт, мамусю! Як поїздка? Я тут трошки прибрала в тебе.На антресолях тепер дихати можна!

Настала пауза. Довга, тривожна пауза.

— Катерино, про яке прибирання ти говориш? — її голос був натягнутий, як струна.

— Ну, я позбулася всього того старого мотлоху. Ти ж пам’ятаєш, там міль заводилася…

— Ти викинула мої речі? — у її голосі прозвучала така інтонація, якої я не чула ніколи раніше.

— Ну, так. Більшу частину. Вони були…

— Нічого не кажи. Я бачу. Де мої чоботи? Де мій рушник? Де той плед, який мені подарувала моя мати?

Я відчула, як холодний піт проймає мене.

— Вони тобі вже не потрібні.

— Ти вирішила за мене, що мені потрібно, а що ні?! — вона мало не плакала.

Потім вона просто кинула слухавку.

Я думала, що це пройде. Ну, поображається трохи, звикне до нового «порядку», і все повернеться як було. Я помилялася.

Коли я наважилася приїхати до неї через кілька днів, вона зустріла мене у коридорі.

— Я не хочу, щоб ти заходила, — промовила вона, дивлячись мені прямо в очі. У них не було злості, лише глибока, нестерпна печаль. — Ти завдала мені такої образи, якої я ні від кого ніколи не отримувала ще. Ти відібрала в мене мої спогади, Катю. Це не просто речі, це частини мого життя.

— Мамо, ну це ж були старі ганчірки. — почала я, але вона мене перебила.

— Не смій так говорити! Ти зробила боляче, і я не знаю, як це виправити. Просто я не готова з тобою спілкуватися. Я не можу на тебе дивитися.

Я вийшла з квартири, відчуваючи себе злодійкою.

Минуло вже два роки, а ситуація не змінилася. Вона не бере слухавку, коли я дзвоню, навіть на свята. Вона спілкується з моїм чоловіком, може поговорити з онуком, але зі мною — ні.

«Передай мамі, що замовила їй її улюблені тістечка», — прошу я чоловіка, коли він збирається до неї.

— Вона сказала, що вона тобі дякує, — передає він пізніше.

Я намагалася поговорити через її подругу, тітку Ніну, яка живе поверхом вище.

— Тьотя Ніна, як вона? — запитала я якось, зустрівши її біля під’їзду.

— Оленочка? Ох, Катю, вона дуже важко це переживає. Вона мені розповідала, як ти той старовинний сервіз, що їй від бабусі дістався, теж викинула. Він був у кутку, так за ним плачеться. Вона про нього тепер часто згадує. Каже, що ти відірвала шматок її душі. Вона не злиться, Катю, вона сумує. Вона ж тебе любить, але ця ситуація.

— Але це ж не привід відмовлятися від рідної дочки! — вигукнула я.

— Для неї це привід. Розумієш, Катю, для таких людей, як твоя мама, ці речі — це якір у їхньому минулому. Ти висмикнула якір, і вона відчуває себе загубленою.

Це було гірко чути. Я постійно прокручую в голові наш останній діалог.

— Мамо, я ж хотіла як краще! Я хотіла звільнити тобі простір!

— Ти хотіла звільнити простір у моїй пам’яті, Катерино. І тобі це вдалося. Я тебе виховала практичною, але забула навчити цінувати невидиме, те, що не можна купити за гроші. А тепер ти тут. І я не знаю, як далі.

Я живу з цим тягарем щодня. Ця ситуація не просто напружує, вона забирає всі мої думки. Я не можу зосередитися на роботі, постійно думаю, як там мама, чи все з нею гаразд.

Невже якісь мохерові шарфи та старі чоботи варті того, щоб розірвати стосунки з єдиною донькою?

Головна картинка ілюстративна.