У мене був свій маленький фартушок і мама пов’язувала мені на голову хустинку, щоб волосся не падало в страву і я мала за іграшки – каструльки й сковорідки, щось «варила» і «пекла» навіть в дитячих іграх.
Чи подобалося мені це? Не знаю, просто приємно, коли мама і бабуся тебе хвалять, значить, такі ігри мені мають подобатися.
І отак я прожила практично все життя, але жила на кухні, як виявилося.
Мій чоловік був дуже радий, що у нього дружина така господиня, до нас і гості частіше приходили, бо вважали, що у мене все смачніше, а я тим лише пишалася перед іншими жінками, вважала себе кращою в цьому.
І так я собою пишалася роки, доки зі мною не сталося таке кохання, яке остаточно викинуло пиріжки та запіканки з моєї голови.
– Дитино, – повчала мене мама, – тобі п’ятдесят років, може, вже пора за голову взятися? Ти що таке твориш? Твій Максим прийшов вчора до мене, схуд, на їжу просто накинувся, каже, що ти йому навіть голубців не хочеш накрутити, а про вареники він вже й забув, як виглядають. Дитино, я ж тебе не такому вчила!
Ви не уявляєте, що я відчувала, наче я маленька і зробила мамі таку шкоду, що не знаю, як і сказати. Що всі навколо знатимуть про мій вчинок, що я дуже маму підвела.
І в моїй душі боролися почуття обов’язку і та моя любов, яка мене окриляла… Якщо все життя привчена до одного, то вже куди мені виправлятися? Ось так я подумала та пішла готувати їсти для чоловіка.
Ходила по магазину і купувала продукти, бачила, що й чоловіки зараз в магазин ходять, а мій от не може. То не те купить, то на термін придатності не подивиться, то купить хоч і дорожче, але не якісне. так принаймні було в ті перші наші роки, коли ми на всьому економили і збирали на квартиру. Мені доводилося після роботи чи в обідню перерву оббігати кілька магазинів і купити, де дешевше, навіть двічі верталася, коли там на п’ятдесят копійок було дорожче.
А зараз що – ціни майже однакові, прийшов в один магазин і купив все в одному місці. Але вже так мій чоловік звик за двадцять сім років шлюбу, що я все купую, а він вже тоді, коли треба брати мішками – картоплю чи цибулю і то треба ще в такий час його про це просити, щоб не порушити планів на його відпочинок, а раптом футбол?
В той вечір мені не піднялося тісто на чебуреки, згоріла цибуля і чоловік так кривився та критикував страву, що я не могла повірити, що він таке може говорити. Всі ці роки їв як в ресторані, а тепер он як себе веде.
– Я скільки тобі разів казав, що нагодуй чоловіка та вже тими своїми дурницями займайся. І так це тобі грошей не приносить, а ти мене геть закинула!
Ось так назвав чоловік мою віддушину, мою радість, мій маленький світ. Те, що заставляє мене усміхатися, що радує мені око і душу. Те, що я справді любила змалку робити – вишивання бісером. Так, саме це я відкрила наново для себе в свої роки, коли є гроші і на тканину, і на бісеринки, на зразки, коли не шкода і не економиш. Коли потім така картина вимальовується, що не можеш натішитися. І оце все я маю запхати назад до шафи, бо мій чоловік відчуває себе обділеним увагою, бо не їсть перше, друге і компот?
– Знаєш, що, любий, – сказала йому я, – Ти мені теж грошей не приносиш більше, ніж я, то що тепер? Тому тепер буде так, а як ти не хочеш аби мені було добре, то я тебе тримати не буду.
Чи не вперше я сказала все від серця, хоч знаю, що далі знову мами підключаться та й діти теж звикли, що в мами треба поїсти і забігають по сто разів на тиждень і ще й онуків приводять, щоб бабусі не було нудно… Не знаю чи й справлюся, але ж треба себе відстояти, правда ж?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
