– Діти, тато казав, щоб то було ваше гніздо, аби було в нашому роду, щоб ми збиралися всі…
– Мамо, після того всього вам хочеться на цій дачі бути?
– Діти, то вже було, а я вам кажу про батьків заповіт.
– Мамо, ми його знати не хочемо і тим більше його заповіт. Як він з нами вчинив, а як з вами.
Отака була розмова. Наче й слушно кажуть, не хочу я там і дня бути, але ж як згадаю, як ми ту дачу будували і розбудовували, як ми все садили, як їздили урожай збирати…
Скільки я на собі економила, лиш би ту дачу нарешті до ладу привести. Не мала ні сукні гарної, ні відпочинку на морі, ні застіль з родичами. Кожну копійку берегла, так розподіляла зарплату аби й дітям з’їсти було що і чоловікові, а сама доїдаю, що пригоріло чи розварене, чи те, чого не шкода – макарони та картоплю.
Та й не було це все намарне, ні. Я, коли на дачі працювала, коли щось садила чи закривала, я наче відпочивала душею, всі негаразди ставали десь далеко, а я тут, де все моїми руками зроблене, де мною вимите і помальоване, натерте і вичищене. Я віталася зі своєю дачею: «Добридень, хатко» і прощалася так само. Вона була у мене за мій світ, де не треба було ховати думки та червоні очі.
А очі були червоні, бо дуже вже мій Борис почав часто дома не ночувати. Пізно було вертати красу, я вже й забула, як то гарно виглядати і що для цього треба. За-бу-ла.
Поїхала на свою дачу все розповісти своїм квітам та кущиками, вікнам білим і печі теплій, але там мене чекав сюрприз від якого мені в очах потемніло: Борис і найкраща подруга…
Скажу чесно, що я б і пробачила чоловікові, якби він це робив не там. А так він все дочиста зруйнував.
На суді дуже дивувався, чого я так хочу розлучитися, адже він просто разочок помилився.
Подруга теж казала, що так просто сталося, то взяло саме собою і сталося.
Діти стали на мою сторону, не запросили батька на свої весілля, хоч я й казала, що він тато, він їх все одно любить.
– Ні, тато так би з тобою не вчинив, а це не знаємо хто.
Коли я чула в трубці його чи її голос, то кидала слухавку, я не хотіла нічого про них чути. Знала, що вони живуть на моїй дачі і мені було цієї інформації аж забагато.
Так минуло десять років.
Аж тут Оксана мене біля будинку зустріла.
– Валю, благаю, вислухай! Борису не довго лишилося, дуже просить аби ти прийшла.
– Ні.
– Я буду приходити сюди і тебе чекати і на колінах стоятиму, поки ти не прийдеш. Він не може спокійно піти, а я не можу на це все дивитися. Якщо ти маєш хоч краплинку любові до нього, то прийди.
Я пішла геть. Я не хотіла йти, він вже мені чужий, а пробачити його, бо він от-от піде? Ні.
Але Оксана приходила і приходила, а ці приходи не будили в мені думки і я не могла спати, тому прийшлося прийти.
Звичайно, що він завів пластинку, що не думав, що так помилиться, що все було помилкою і він вже покараний.
– Я знаю, як ти любила це місце, ми були тут щасливі і дітей тут виростили. Які ми свята тут справляли з шашликами, пам’ятаєш? І малину рвали і вишні закривали, я все тобі помагав. Не продавайте її, хай буде згадка про мене і про наше щасливе життя.
Я кивнула. Дача і Борис були в не найкращому стані, Оксана геть запустила все, малина розрослася в хащі, фарба пооблуплювалася, кахель на печі аж чорний…
Далі чоловіка не стало. Він залишив дачу мені, Оксана виїхала, а я приїхала і все вимила до блиску. Змивала їх.
Щоб все тут впорядкувати, то мені треба допомога дітей, я вже не в тому віці аби все встигати, а вони не хочуть.
Кажуть, що треба це все продати і забути.
Але я хочу аби це знову був мій дім… Як мені переконати дітей?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
