— Андрійку! Боже, яке диво! Ти тільки поглянь на нього, вилитий батько! — голос розрізав тишу парку, наче іржаве лезо.
Я відчула, як пальці сина міцніше стиснули мою долоню. Жінка, що наближалася до нас, сяяла штучною посмішкою, яка зовсім не пасувала до її холодних очей. Це була Ганна Петрівна. Людина, яку я не бачила цілу вічність і сподівалася не бачити ще стільки ж.
— Добрий день, — сухо відповіла я, не сповільнюючи кроку.
— Куди ж ви так біжите? — вона перегородила нам шлях, важко дихаючи. — Я ж тільки-но з пологового! У Миколки тепер донечка народилася. Андрійку, чуєш? У тебе тепер є маленька сестричка! Вона така крихітна, як лялечка. Коля просто не тямить себе від щастя. Хочеш, я йому зараз наберу? Він так зрадіє твоєму голосу!
Син підвів на мене розгублений погляд. Його дитяча безпосередність зіткнулася з чимось чужим і незрозумілим.
— Ганно Петрівно, — мій голос звучав максимально відсторонено, — у нас обмаль часу. Ми поспішаємо на заняття. Жодних дзвінків не потрібно.
Її обличчя на мить перекосилося, але вона швидко повернула на місце маску доброзичливості.
— Ну, як знаєте. Але ж Микола забиратиме малечу на величезному білому авто, такому довгому, з вогниками всередині! Справжній лімузин! Він казав, що міг би й тебе покатати, якщо захочеш. Це ж така подія!
Андрій зробив пів кроку назад, ховаючись за мою спину. Він заперечно похитав головою, не промовивши ні слова.
— Нам справді час, — кивнула я і, не чекаючи відповіді, повела сина геть.
Ми йшли мовчки, але я фізично відчувала її погляд, що свердлив мою спину. Коли ми нарешті завернули за ріг, Андрій тихо запитав:
— Мамо, а хто це був? І чому вона так на нас дивилася?
Я зітхнула. Прийшов час для правди, якої я так довго уникала.
— Це твоя бабуся, татова мама.
Син зупинився. Його обличчя стало серйозним, не по-дитячому зосередженим.
— Я не хочу кататися на тій машині, — раптом сказав він. — І з тим татомм зустрічатися теж не хочу. Він навіть не привітав мене, з днем народження. Ні разу.
У цих словах було стільки гіркоти, що мені захотілося вмить стерти всі його сумні спогади. Я присіла перед ним, поправила комірець куртки й посміхнулася.
— Знаєш що? Давай сьогодні змінимо плани. Замість того, щоб думати про дивні машини, підемо в ту кондитерську, де подають найкраще морозиво в місті.
— Чотири порції? — хитрувато примружився він.
— Домовилися. І нехай це буде наша таємна вечеря.
Коли ми сиділи за столиком, і Андрій із захватом поглинав свій десерт, мої думки мимоволі повернулися в минуле. Десять років тому я була зовсім іншою дівчиною — наївною, закоханою і сповненою сподівань.
Микола з’явився в моєму житті як яскравий спалах. Він був майстром створювати свято з нічого. Кожне наше побачення перетворювалося на маленьку пригоду: то несподіваний букет серед зими, то квитки на нічний сеанс кіно, про який я тільки мріяла. Він говорив красиво, багато і переконливо.
Проте з офіційними обіцянками він не поспішав. Ми зустрічалися два роки, поки я не побачила ті дві заповітні смужки на тесті. Пам’ятаю свій страх. Я була розгублена і навіть думала про те, щоб не давати цьому життю шанс, бо не відчувала опору під ногами.
Але реакція Миколи була приголомшливою. Він буквально затягнув мене до найближчого ювелірного магазину.
— Обирай найкращу каблучку, — сказав він тоді на весь зал, звертаючи на себе увагу всіх присутніх. — Я не дозволю тобі сумніватися в нас. Ми будемо сім’єю.
Він опустився на одне коліно прямо біля каси, під оплески продавчинь. Це було схоже на сцену з фільму. Наступного дня завітала Ганна Петрівна. Вона принесла домашнього печива і весь вечір розповідала, як сильно вона чекає на онука чи онуку. Її слова були солодкими, як мед, і я повірила. Я здалася.
Ми розписалися без зайвого галасу. Початок сімейного життя здавався спокійним, але хмари почали згущуватися відразу після того, як я повернулася з пологового будинку з маленьким Андрійком на руках.
Раптом з’ясувалося, що «велике кохання» Миколи не витримує нічного плачу та побутових труднощів. Він почав зникати. Спочатку аргументував це роботою, казав, що має забезпечувати нас, хоча фінансовий стан родини залишався вельми скромним.
Ганна Петрівна, яка так мріяла про онука, раптом знайшла собі нового залицяльника. Її особисте життя стало для неї пріоритетом №1.
— Ой, дитинко, — казала вона мені по телефону, — ти ж молода, впораєшся. А в мене нарешті з’явився шанс на жіноче щастя. Не можу ж я все життя сидіти біля пелюшок.
Микола ж пішов ще далі. Одного вечора він просто не прийшов додому. А через тиждень я отримала повідомлення про те, що він зустрів «свою справжню долю» і подає на розлучення.
Тоді світ навколо мене почав руйнуватися. Я залишилася одна в орендованій квартирі з немовлям на руках. Ті, хто ще вчора клялися в любові та підтримці, просто викреслили нас зі свого життя. Жодного дзвінка, жодного запитання: «Чи є у вас що їсти?».
Пам’ятаю ті довгі ночі, коли я хитала візочок, а в голові крутилася лише одна думка: як вижити? Я бралася за будь-яку віддалену роботу, засинаючи над ноутбуком на світанку.
Андрій був моїм єдиним джерелом світла. Коли він посміхався, я розуміла, що заради цієї посмішки пройду крізь будь-який туман.
Микола надсилав лише законні виплати, суми яких були настільки малими, що їх ледь вистачало на підгузки. Він викреслив сина з пам’яті, наче той був прикрою помилкою молодості.
Роки йшли. Андрій ріс дуже чуйною дитиною. Він ніколи не питав про батька прямо, але я бачила, як він завмирав на дитячих майданчиках, спостерігаючи за тим, як інші татусі вчать своїх синів грати у футбол або підкидають їх угору під звуки щасливого сміху. Ці моменти відгукувалися в моїй душі тугою, але я намагалася бути для нього всім.
А потім у нашому житті з’явився Володимир. Це не було кохання з першого погляду чи романтична казка з кіно. Це було поступове проростання довіри. Він прийшов у наше життя спокійно, без гучних обіцянок і театральних жестів.
Якось ми гуляли в парку, і в Андрія зламався його улюблений літачок. Син готовий був розплакатися. Володимир просто присів поруч, дістав складаний ніж і за кілька хвилин полагодив іграшку, попутно пояснюючи Андрію принципи аеродинаміки.
Саме тоді я побачила в очах сина те, чого йому так бракувало — щире захоплення дорослим чоловіком, який не просто присутній поруч, а справді цікавиться його маленьким світом.
Минуло три роки. Тепер, коли Андрій біжить до дверей і кричить: «Тату, ти прийшов!», я відчуваю, що ми нарешті вдома. Володимир став для нього справжнім другом і наставником. Він знає про всі змагання, про кожну нову оцінку в школі та про те, яке морозиво Андрій любить найбільше.
Коли ми повернулися з нашої «вечері морозивом», вдома вже був Володимир. Він готував щось на кухні, і аромат домашньої їжі наповнював квартиру теплом.
— Ну як пройшло тренування? — запитав він, піднімаючи Андрія на руки.
— Супер! Мама обіцяла прийти в неділю. А ти прийдеш? — з надією в голосі запитав син.
— Хіба я можу пропустити виступ майбутнього чемпіона? Звісно, буду.
Андрій побіг у свою кімнату діставати форму, а Володимир підійшов до мене. Він помітив, що я трохи задумлива.
— Щось сталося? — тихо запитав він, зазираючи мені в очі.
— Просто зустріла привидів з минулого, — відповіла я, притулившись до його плеча. — Але знаєш, я зрозуміла одну річ. Справжня родина — це не ті, хто має спільні прізвища чи схожі риси обличчя. Це ті, хто залишається поруч, коли гаснуть софіти й починаються звичайні будні. Ті, для кого твоє щастя — це не привід для хизування, а сенс життя.
Я подивилася на фотографію на полиці, де ми троє сміємося на березі моря минулого літа. Там не було лімузинів, не було театральних ефектів. Було тільки чисте, справжнє щастя, яке не потребує жодних декорацій.
— Я люблю тебе, — прошепотіла я.
— І я вас, — відповів він, міцно пригортаючи мене до себе.
Того вечора я остаточно зрозуміла: минуле більше не має наді мною влади. Нехай там будуть лимузини, сестрички та інші атрибути «успішного» життя Миколи. У мене є дещо набагато цінніше — спокій у душі моєї дитини та чоловік, на чиє плече я можу спертися в будь-яку хвилину.
А в неділю ми обов’язково підемо на змагання. І Андрій обов’язково переможе. Не тому, що він найкращий спортсмен (хоча для нас це так), а тому, що він знає: за його спиною стоїть справжня стіна з любові та підтримки.
Головна картинка ілюстративна.
