Я скоро виходжу заміж і, як всі молоді люди, хочу мати власний куточок, щоб там бути господинею. Я мамі одразу сказала, що ми не будемо жити ні в якому селі.
– Мамо, село це вже минуле і ніхто не буде горбатитися на городі, коли можна це все купити в магазині. Зараз жити стало в рази легше.
– Та ти що, доню, а де ж ви будете на це все гроші брати?, – отак солоденько питає мама і я розумію, що пахне смаленим, бо я вже добре знаю цей тон.
– Будемо обоє працювати та й заробимо, – кажу я очевидні речі.
Я розумію, що мама все життя прожила з дідусем і бабусею, тому вона вважає, що й ми маємо робити те саме, але ж це вже зараз просто не потрібно! Тепер і одній людині можна легко вижити в світі і не треба при цьому кучкуватися, щоб разом полювати на мамонта.
Але тут мама мені почала такі аргументи наводити, що я на це й не дивилася з такого боку.
– Добре, доню, – каже мама, – Ви будете обоє працювати і на що вистачить ваших грошей? Я тобі зараз все поясню, як життя є, бо ці забаганки є у кожної людини, але на життя треба дивитися тверезо.
І мама розповіла історію нашої родини, яку я й так знала, але не дивилася на це з такого боку.
– Ми одружилися з твоїм татом і одразу знали, що будемо жити з моїми батьками. Тато йшов в приймаки і дуже з того нервувався. Розумієш, доню, не так страшні слова тещі чи тестя, як те, що твої друзі починають над тобою жартувати. Я добре помітила, що як твій тато іде десь до своїх друзів – то чекай на вечір сварки.
Повір, ні мої мама, ні тато, не хотіли нам нічого поганого. Але оті приказки, жартики, настороженість його рідні – і вже тобі вогонь роздмухують та дрівець підкидають. А тепер давай подумаємо, що ми витратили, коли жили з батьками і що б витратили, якби жили окремо.
І мама почала рахувати.
– Якби ми вирішили будувати нову хату, то для цього треба було аби твій тато поїхав на роки на заробітки. Може, він би й заробив, але ж якими поступками? Не бачити як ростеш ти, не бачити мене кожного вечора, не відчувати, що ми його любимо. Як і шанси, що він би там був з кимось іншим? Дуже і дуже високі. І тоді ми б з тобою так і не побачили ні нової хати, ні нашого старого тата. Але припустімо, що ми таки збудували хату, але ж то все не робиться за рік, а це розтягується на років десять-п’ятнадцять.
От подивився на твою хресну маму Марину – її чоловік все життя на заробітках і вони десять років жили нарізно, бо він заробляв гроші, а вона жила у своїх батьків. Далі жили ще п’ять років, поки зводили коробку і скільки вони там всі пересварилися? Далі робили всередині ремонт і йому прийшлося знову їхати на заробітки, бо там мали бути найкращі та найдорожчі меблі, аби всі бачили, що вони не даремно прожили життя.
– Але ж у них найкраща хата на все село! Кажіть вже, мамо, правду!, – вступилася я за хресну.
– Це правда, але ти хочеш так жити, як вона?
Я не знаю, що на це сказати, бо мама й справді тут каже слушно: як почати рахувати, скільки треба витратити на оренду квартири, їжу, а далі, коли будуть діти – їх же треба комусь доглядати, а комусь за двох працювати.
Але ж зараз всі живуть окремо. Я не думаю, що житимуть гірше, ніж при батьках.
