Я не люблю згадувати минуле, живу тим, що є зараз і намагаюся зробити кращим своє майбутнє. І треба ж було такому статися, що моє минуле постукало до мене у двері і саме такою людиною, яка мені чи не найбільше дошкуляла.
Хоч і не хочеться згадувати, але треба показати, яке почуття гумору має доля.
Отож, я росла не в дуже щасливій родині. Ніколи не було грошей, мама завжди була заклопотана, сумна, а тато дуже часто їздив у відрядження. Мама ніколи тата не питала про те, чому такий ретельний працівник, який так понаднормово працює, так мало заробляє.
З уривків фраз від бабусі, яка приходила до нас та приносила продукти чи позичала мамі гроші, я чула:
– Потерпи і матимеш чоловіка…
Але тато пішов одного дня, я вже була доросла, в восьмому класі, вже все розуміла. Аліменти були, бо бабуся наполягала, а мама й далі ходила як тіло без душі – нічим не тішилася, не цікавилася, не раділа.
А далі почала гаснути на очах. Бабуся кинулася по лікарях і знайшли ту недугу. Далі почалися безкінечні відвідини лікарень.
Коли я була на четвертому курсі, то ми мали купу боргів, бабуся перебралася жити до нас, бо продала свою квартиру аби дещо погасити.
Це була моя сімейна реальність. Але була й моя, де я студентка, закохана і кохана.
Ми з Юрієм були закохані, зустрічалися вже два роки і я мріяла, що після п’ятого курсу він мені запропонує одружитися.
Тоді я назавжди переїду в іншу квартиру, де панує щастя і радість, а не туга і тиша.
Але розмова з бабусею все перекреслила.
– Тоню, грошей нема, на навчання твоє не вистачить, де дістати я не знаю. Я й так працюю, пенсія невелика. Ти маєш помагати, я тебе не просила, бо хотіла аби ти мала юність, але я чесно зізнаюся – я вже не витягую.
Ось так я перевелася на заочне і пішла проходити співбесіди. Мене не брали без досвіду роботи, тому я влаштувалася прибиральницею. Головне, мене ніхто не бачив і я могла спокійно працювати.
На мене мало хто звертав уваги, ну, шурхає хтось ганчіркою – велике діло.
Але одного дня мене побачив мій коханий.
Він прийшов на співбесіду з друзями, а я виношу відро з водою.
– Тоню?, – вигукнув не він, а його друг.
Я обернулася і побачила їх, Юрко зблід, а я не знаю, як зайшла в кабінет.
Потім він зателефонував і сказав, що нам потрібно зробити паузу. Я не сперечалася. У мене просто не було сил щось доводити.
Один з офісів, які я прибирала, був великий. Там працювали серйозні люди. Особливо виділялася головна бухгалтерка — Олена Федорівна. Вона завжди ходила прямо, з піднятою головою. Каблуки відбивали ритм, ніби вона марширувала власною перемогою. Поруч з нею часто була заступниця — Ірина Олексіївна. Вони любили пити чай і говорити.
Говорити багато. Про всіх.
Про мене — особливо, навіть, у моїй присутності.
Чому я так про неї пам’ятаю?
Бо це був найбрудніший кабінет, який я прибирала. Навмисно засмічений. Саме так.
Вони могли навмисно залишити обгортки повз смітник, розставити чашки по всьому кабінету, заляпані вікна, вічно захляпане дзеркало, всюди волосся.
А ще — жарти. Про мій одяг, про зачіску, про те, як я виглядаю після довгого дня.
Я мовчала. Не тому, що не чула, а тому, що знала: мені потрібна ця робота.
Я працювала доти, доки не отримала диплом і мене не взяли на роботу в такий самий офіс за кілька кварталів.
Мами не стало, я жила з бабусею. Грошей стало більше. Я краще одягалася і виглядала, витрачала гроші на курси підвищення кваліфікації, сумлінно працювала.
Вийшла заміж і маю двох дітей.
Я дуже зайнята людина – сім’я, робота, дім, час на себе.
– Тоню, нам потрібна домробітниця, – сказав чоловік, коли побачив, що я вкотре присмалила вечерю.
– Так, ти правий, – сказала я, – Вибач, щось замовлю.
Я не відзначалася ніколи кулінарними шедеврами, а прибираю й досі дуже ретельно.
І я почала шукати таку жінку.
Домовилися про зустріч, я чула про неї лише хороші рекомендації, тому вирішила далі не шукати, а показати дім і що де стоїть.
– Вітаю, – сказала і замовкла.
Не думала, що домробітниця Олена буде тієї головною бухгалтеркою Оленою Федорівною.
Вона змінилася, десь дівся той зверхній погляд, одна доброта та запопадливість.
– Вітаю. Дуже рада у вас працювати, у вас чудовий будинок, – лебеділа вона.
– Ви мене не впізнаєте?, – здивувалася я, бо я її забути, як бачите, не змогла.
– Я … бачу щось знайоме… Ми працювали разом?
– Так, я мила ваш кабінет щодня, – відказала я сухо.
– Ааа, – протягла вона і стала збиратися геть.
Я її не стримувала, бо точно не хотіла аби така людина у мене працювала.
– Знаєте, Тоню, – обернулася вона, – Я вчинила тоді щодо вас не розумно. Вже потім дізналася, коли ви звільнилися про вашу ситуацію, але доля мені відплатила. Повірте.
І вона почала розказувати, як її цінували на роботі до такої довіри, коли вона ставила свої підписи під дуже великими позиками. А далі шефи зникли. А вона залишилася відповідати. Про те, як її не брали на роботу, попри досвід. Про те, як вона шукала підробіток. Як вона зневірилася і дала оголошення про роботу домробітниці і вже п’ять років так заробляє на прожиття.
Я дивилася на неї і відчувала дивний спокій. Наче та дівчина, яка плакала в туалеті від зради коханого, відплачена.
Дивна гра слів і ще дивніші повороти долі, чи не так?
