Я не маю куди повернутись із заробітків, хоч і є власницею двох квартир у нашому місті. Пробувала говорити зі своїми доньками, та у тих своя правда, кличуть мене до себе у прийми.
Я ніколи не мала власної хати, роки із чоловіком жили біля його матері. Валентина Петрівна на візку пересувалась, тож от так залишити її ми не могли, совість не дозволяла.
Хатина у свекрухи була старенька, на дві кімнати. Ми вже прибудували веранду на якій була кухня, та й що то за кухня: плита і дві тумби.
Та от так у тісноті ми і жили і двох діток виростили. Я не раз казала чоловіку, що ми мусимо думати про розширення, мали ж змогу придбати більший дім, в селі хати на той час дорогими не були. Та мого Любомира все влаштовувало “якось буде” казав мені і ми так і сиділи у свекрушеному домі.
Та от “якось буде” нам вийшло боком, коли не стало свекрухи. Чоловікова сестра закомандувала продати дім і ділити гроші навпіл. Не спинила її ні братова недуга, ні те, що він на очах згасав – таки ми той дім продали.
Тоді нас у себе прийняла старша донька. Обладнали вони нам із чоловіком літню кухню. Так ми собі на тих шести квадратах і перебули із чоловіком два роки.
Що то за життя було, нікому не бажаю. Чоловік мій лежав, а я біля нього ходила. Коли ж його відспівали я й подалась на заробітки, бо ж хотіла придбати собі житло і зробити у ньому зручності собі на старість.
От так я опинилась у Іспанії із подругою. Чого тільки я за ті роки не робила, де не працювала. Декому щастить, чи не одразу роботу мають постійну. А от мені як наврочено, максимум пів року і знову шукаю.
Не витримала я і поїхала сама до Неаполя в Італію. Місце прекрасне, Везувій, краєвиди, а яке повітря, не надихаєшся. Саме тут я останні десять років і працюю на одному місці – доглядаю сеньйору Анну.
Гроші я не витрачала, а була дуже економною. Поглянула я на життя міське і вирішила, що не буду у селі хату брати – як маю обійти сама? Розсудила тоді, що краще придбаю дві однокімнатні квартири у містечку поруч нашого села. Вирішила, що одну буду здавати, аби жити було за що у старості, а в одній жити.
Спершу, старша онука заміж вийшла і попросилась у одну з квартир жити тимчасово. Звісно, я не відмовила, адже то онучка. Мова була про тимчасове житло, поки не назбирають на своє.
Згодом і у другої доньки син оженився. Ті навіть не питали, а вже після мені сказали, що молоді зайняли квартиру, бо ж обоє студенти, а де мають жити, не орендувати ж як тут стоїть порожня?
Мені уже під сімдесят. Нещодавно не стало сеньйори Анни і я розуміла, що вже не зможу більше працювати. Та й хто захоче найняти таку робітницю? Зателефонувала до дітей. сказала, що буду повертатись.
— Добре, – відповідає старша. – То ти сестру попередь, аби твою квартиру звільнили. Матвій зараз з’їхати не зможе, ти ж знаєш, що в них от от малюк з’явиться, куди їм їхати?
— Як то Матвій мусить з’їжджати, мамо? – заголосила менша. – У них донька в садок поруч ходить, невістка в ясла меншого здала. Трудяться діти, кожну копійку на власне житло відкладають, а ти їх виставити надумала? Мамо, та ну! Як це ти собі уявила? Та й давай не телефоном це обговорювати. Літня кухня моя ще є, ти ж там жила вже. як не хочеш жити із нами. Ти приїдь, відпочинь і буде видно, що і як далі буде.
От так маючи дві квартири я не маю куди повернутись.Доньки кличуть мене до себе жити, просять пожаліти молоді сім’ї, не залишати їх без житла.
А я не знаю, як тепер бути. Я вже не молода, але й не така вже стара, аби догляду потребувала. Чи варто мені у свої 70 до міста їхати, а чи вже жити біля доньки у літній кухні?
Головна картинка ілюстративна.
