Я не могла повірити, що наша дружба з Галею, яка тривала ще з університету, може вмить розвалитися.
Заміж я та Галя вийшли в один рік. Мій чоловік Юрій був однокурсником Степана. Їхні батьки були звичайними людьми, які ледь змогли оплатити своїм синам навчання у престижному ВНЗ. Після закінчення вишів хлопці самі стали крутитися в житті.
Ми з Юрієм разом вставали на ноги: багато працювали, економили, збирали на власне житло. Юрко виявився дуже пробивним, піднімався вгору кар’єрними сходами, працював допізна, брався за будь-які проєкти. Я також намагалася не відставати від чоловіка. І з дітьми ми не поспішали.
Коли нам вдалося досягти певного фінансового благополуччя, купити квартиру, хай і в іпотеку, зробити ремонт, поновити машину, зважилися на дитину. Зараз нашій доньці чотири роки.Я не сиділа довго у декреті. Коли Алінці було півтора, ми підшукали няню, і я почала працювати пів дня. А коли донька пішла в садок, вийшла на роботу на повний день.
У сім’ї Галі все було інакше. Вони з чоловіком ні в чому собі не відмовляли, витрачали все до центу. Як тільки одружилися, не стали чекати з дитинкою. А потім Галя засіла у відпустці по догляду до трьох з половиною років.
Степан влаштувався в офіс на роботу за копійки і не збирався нічого міняти. Його все влаштовувало. Галя влаштувалась продавчинею в магазині. Про кар’єру обоє не замислювалися, ніколи не вміли стримувати свої бажання, часто замовляючи готову їжу, постійно влазили в борги.
Щоразу Галя скаржилася, як їй складно, але при цьому заступалася за свого чоловіка, для якого кожна робота здавалася якоюсь не такою. За останні кілька років він змінив близько п’ять місць праці. І добре, якби він розвивався, намагався знайти щось більш оплачуване. Так ні, шукав, де менше вимагатимуть і платитимуть при цьому. Але так не буває.
Галя була жінкою, яка завжди жила “на широку ногу”. Купували зі Степаном нові гаджети, меблі, їздили в ресторани. А ми з Юрієм усе планували: спершу новий диван, потім відпустка на морі. Знаєте, як у прислів’ї: “Хто рахує копійку, той має гривню”. Тому, коли Галя вперше позичила в мене гроші, я навіть не задумалась. “Ну що тут такого? Ми ж подруги!” — думала я тоді.
Проблема почалася тоді, коли це “вперше” переросло в постійний потік: то на ремонт машини, то на плаття до ювілею, то просто “забула зарплату”. І, звичайно, віддавала вона завжди із запізненням.
Юрій не раз мене попереджав:
– Віко, це не дружба, це кредитна лінія без відсотків. Хочеш, щоб наші відкладені гроші так і пішли на її витребеньки?
– Юро, ну що ти! Галя ж віддає. Просто їм зараз складно.
– А нам легко? — відповів він саркастично. — Ми теж не на олігархів працюємо.
І ось, коли ми нарешті вирішили відкласти гроші на відпочинок, Галя прийшла з черговим проханням.
– Віко, виручи. Потрібно 10 тисяч. Машина зламалась, треба терміново полагодити.
– Галю, але ж… Ми з Юрієм зараз самі відкладаємо на відпустку. Я тобі не зможу допомогти.
Її обличчя миттєво змінилося. З’явилася гримаса обурення.
– Ну ти й подруга! Я тобі довіряла, завжди знала, що можу на тебе покластися. А ти мені в найважчий момент відмовляєш?
– Галю, давай чесно. Я не банк і не благодійна організація. Як не крути, але “хто не вміє рахувати, той завжди у боргах”. Чому ми маємо розраховуватись за твої помилки?
– Помилки?! — вона підвищила голос.
– Ми ж подруги, чи не так? Хіба друзі рахують кожну копійку?
– Друзі не повинні використовувати одне одного як кредитну картку, — спокійно відповіла я. — Тим більше без ліміту.
Ми завжди розуміли й підтримували одна одну. Але, як кажуть, “гроші — то лакмусовий папірець людських відносин”. Виявилося, що це правда.
Галя образилася. Ми кілька тижнів не спілкувалися. Вона навіть перестала дзвонити. І знаєте, що? Спочатку мені було важко. Але потім я зрозуміла: справжні друзі не лише беруть, а й дають. Юрій мав рацію. Ми перестали відкладати через її постійні “треба”, а вона навіть жодного разу не запитала, як ми.
Через місяць Галя написала мені повідомлення: “Знаєш, Віко, я думала про наші розмови. Ти мала рацію. Ми зі Степаном справді жили не по кишені. Почали планувати витрати. Вибач за все”.
Я усміхнулася: може, іронія долі, але, як кажуть, “копійка гривню береже”. І тепер наша дружба стала чеснішою. Без боргів, без претензій. І з новим розумінням: справжня цінність — не в грошах, а в людських відносинах.
Чи правильно я повелася з подругою? А якщо б вона не захотіла помиритися, нашій дружбі прийшов би кінець?