fbpx

Я не могла повірити, що таке можливе, адже мій онук ніколи не бачив свого діда і ні разу не спілкувався з ним. Але зовнішність, думки і характер були просто один в один і у мене в голові задзвеніли дзвіночки, що він повторить його долю.

Чоловіка я свого любила і подалася з ним на край світу в буквальному розумінні, на інший кінець союзу, бо там треба було спеціалістів і його направили, а я за ним. Як там виживала – не знаю, бо там комарі були завбільшки з горобця, як не холодно, то сиро і так цілий рік. Син у нас з’явився на світ хворобливим і я розуміла, що клімат йому не підходить і почала просити чоловіка перевестися.

– Ти що? Такі гроші втрачати через те, що у нього соплі цілий рік? Ти взагалі маєш чим думати?

Якось я поїхала додому з Степанком і дитина просто на очах у мене змінилася – жвавий хлопчик, набрав вагу, бігає і усміхається. Серце мені стискалося від того, що там він буде млявим і блідим, але ж там коханий…

Ділилася я думками зі своєю найкращою подругою, вона не раз мене відвідувала в лікарні, коли в малого було загострення.

– Ти маєш обрати, Орисю, хто тобі важливіший, син чи чоловік.

– Але вони мені обоє дорогі.

Я не могла вибрати, але ось ця найкраща подруга допомогла. Я приїхала зі лікарні раніше, не чекала, коли мене Іван забере, а там вона в моєму халаті по кухні походжає.

– Бачиш, – каже мені, – тепер тобі легше буде вибрати дитину. Потім мені подякуєш.

Звичайно, що я не скандалила при дитині, бо Степанко не розумів, що відбувається. Чоловік спокійно сказав, що давно мене не любить і взагалі я його втомила своїми проблемами.

Отак я вернулася додому, де оживала від того, як оживає моя дитина. В школу син пішов, а я влаштувалася на роботу і працювала на двох роботах, не соромилася й мити в цеху, бо мені потрібні були гроші.

Я видряпалася і син у мене теж твердо стоїть на ногах. У мене й квартира своя велика, запас на рахунку і вже з нетерпінням чекаю на правнуків. Але от онук мій у мене викликає більше запитань, ніж відповідей, бо він навіть брови так хмурить, як Іван.

І ось дійшов він до пори і привів до хати невістку, така гарна дівчинка, закохана в нього по самі вуха. Така, як я колись.

Почали вони жити і через два роки вже у них дитинка знайшлася, така гарна дівчинка, що я б її з рук не спускала. Я часто до них приходжу, щоб погуляти з правнучкою, адже живу поруч. І усе ж бачу, як світиться Іринка, тішиться донечкою, крутиться навколо онука, а він вже не той, вже задуманий, дратівливий…

А Ірина нічого не помічає. Як я колись, вся в дитині.

Я вирішила за сином прослідкувати і гуляла з онучкою біля його роботи, бачила, як він якусь дівчину в машину до себе саджає, такий весь усміхнений, окрилений. Ну от, викапаний Іван.

Запросила я онука до себе, мовляв треба щось пересунути.

– Вікторе, я знаю, що у тебе є інша і не віднікуйся, бо я тебе бачила. Не знаю чим ти зараз думаєш, але далі буде так – твоя дитина буде рости без тебе і ти онуків на руках не триматимеш, як і твій дід. Я нову невістку не прийму, а квартиру перепишу на Іринку і правнучку. Тобі через рік та інша набридне і захочеш вернутися, але буде пізно. То поки Ірина нічого не бачить, то включи трохи голову. Йди.

Пішов роздратований. Я бачу, що живуть вони разом, Ірина й далі світиться, думає, що щастя триває. А от Віктор частіше вдома бачу, але не знаю чи то він закінчив все чи його покинули. Можна все життя шукати все кращу і кращу жінку, але де ти опинишся в такому пошуку? За собою лишиш купу своїх дітей. який знати не хочеш?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page