— Катерино, я хочу у тебе тебе дещо спитати, — голос Галини Петрівни, моєї свекрухи, був настільки гучний і вимогливий, що за столом, святкуючи день народження її чоловіка, всі притихли. Це був не запит, а швидше проголошення вироку.

Я спробувала ввічливо усміхнутися, хоча внутрішньо вже приготувалася до чергової порції критики. Я знала, що зараз почнеться, і це буде неприємно.

— Слухаю вас, Галино Петрівно, — відповіла я, намагаючись зберегти максимальну чемність у своєму тоні.

Вона, ігноруючи святковий настрій, втупилася у моє волосся, яке я нещодавно пофарбувала у сміливий, насичений фіолетово-рожевий відтінок. Її обличчя виражало суміш зневаги та глибокого розчарування.

— Оце що у тебе на голові? Що це за модний витвір? Я не розумію. Навіщо ти фарбуєшся в такий неприродний колір? Ти ж доросла, заміжня жінка! — Вона просканувала мене поглядом від маківки до п’ят. — Ти хочеш, щоб про нашого Максима говорили, ніби його дружина — якась легковажна особа без поваги до правил?

Мій чоловік, Максим, намагався заступитися. Він завжди ставав між нами, хоча часто не розумів справжньої глибини непорозуміння.

— Мамо, будь ласка, це її справа. Каті так подобається, — тихо сказав він.

— Тихо, синку, я не до тебе звертаюся! — Вона відмахнулася від нього, як від набридливої мухи, і знову сфокусувала свою увагу на мені. — Катерино, це ж несерйозно. Подивися на мене. Я завжди тримала себе в рамках пристойності. А ти ніби не поважаєш нашу родину своєю екстравагантною зовнішністю.

Моє терпіння, яке я плекала роками, намагаючись витримати її постійний осуд, несподівано вичерпалося. Я відчула, як холодна рішучість охоплює мене. Я вирішила, що ця розмова буде останньою. Я мала відповісти. Раз і назавжди.

— Знаєте, Галино Петрівно, — мій голос був спокійний, але абсолютно холодний. Я говорила повільно, щоб вона добре мене почула. — Ви постійно критикуєте мою зовнішність. Моє волосся. Мої захоплення. Мою роботу. Але, принаймні, я доглядаю за собою і своєю оселею.

Вона здивовано підняла брову. Вона ніколи не очікувала прямого опору. Її обличчя почало червоніти від несподіванки.

— Що ти маєш на увазі? — Вона напружилася, її поза стала захисною.

— Я маю на увазі, що я, на відміну від вас, не ходжу цілими днями з немитою головою! — Я сказала це досить голосно, щоб почули всі присутні. — Я витрачаю свій час і свої власні кошти на те, щоб виглядати охайно, як у своєму домі, так і на собі. І мені здається, перш ніж судити мій вибір кольору волосся, вам варто було б звернути увагу на власну оселю і гардероб.

У кімнаті запала важка, дзвінка тиша. Мій свекор і Максим були приголомшені. А Галина Петрівна лише ледь чутно зітхнула і, взявши серветку, витерла край рота. Я знала, що ці слова зруйнували наш зв’язок остаточно.

Галина Петрівна, мати мого чоловіка, завжди була тією людиною, яка судить усіх оточуючих за їхніми заняттями, характером та інтересами. Вона була впевнена у власній абсолютній правоті, і мене вона, звичайно, теж не змогла обійти своєю увагою.

З самого початку я вважала її доволі дивною жінкою, але зовсім не очікувала, що все буде настільки погано. Я сподівалася, що ми зможемо знайти спільну мову, адже я намагалася бути привітною.

Але незабаром я зрозуміла, що сперечатися з цією людиною просто неможливо. Свекруха була готова стояти на своєму до останнього, навіть якщо її думка була абсолютно абсурдною. Її переконання було непохитним: її погляд на світ — єдино правильний.

Дуже швидко я усвідомила, що ніколи в житті не зможу знайти з нею спільну мову. Було просто безглуздо про щось із нею розмовляти, оскільки вона навіть не збиралася мене слухати.

Наша перша зустріч із Галиною Петрівною відбулася, коли ми з Максимом ще не були офіційно одружені, але вже активно планували наше весілля. Залишалося лише одне — познайомити батьків. Без цього ми не могли укласти шлюб, оскільки для нас було важливо отримати благословення з обох боків.

Спочатку, зізнаюся, у мене склалося досить добре враження про матір мого обранця. Вона накрила стіл перед моїм приходом з батьками, пригощала нас найсмачнішими стравами і закликала почуватися, як удома. Навіть мій тато, зазвичай стриманий, відзначив її гостинність.

Але справжне її обличчя ми обачили пізніше.

Під час розмови, коли атмосфера трохи розслабилася, свекруха виявила дивовижну цікавість, яка просто не вкладалася в рамки пристойності.

— Катерино, а ти мені скажи, — вона нахилилася до мене через стіл, — чи були у тебе до нашого Максима якісь інші чоловіки?

Моє обличчя спалахнуло. Я не очікувала такого прямого і безцеремонного запитання від майже незнайомої людини, та ще й за столом із батьками!

— Галино Петрівно, я вважаю, що це дуже особисте питання, і, вибачте, але я не хочу на нього відповідати, — промовила я, намагаючись зберегти гідність.

Вона невдоволено кивнула, але не стала наполягати, на мій подив. Потім розмова раптово перейшла на домашніх тварин. Я з радістю розповіла матері Максима про своїх двох улюблених котів, які були для мене як члени родини. Я думала, що це безпечна і приємна тема.

— Вони такі розумні! І такі кумедні, — захоплено розповідала я. — Хоча, звичайно, з ними багато клопоту, треба постійно прибирати шерсть.

Я, звісно, не очікувала бурхливої реакції. Але те, що сталося далі, змусило всіх присутніх заклякнути. Прямо за святковим столом, повернувшись до Максима, Галина Петрівна голосно і чітко заявила:

— Сину, ти маєш серйозно подумати над тим, чи варто тобі взагалі заводити сім’ю з Катериною.

Я не могла повірити власним вухам. Як у неї вистачило нахабності вимовити таку фразу перед своїми майбутніми сватами? Як вона потім збиралася дивитися в очі моїм батькам?

Мій батько обурено кашлянув, а мати міцно стиснула його руку.

Максим був збентежений.

— Мамо, що ти таке кажеш?

— Те, що є! — Вона махнула рукою в мій бік. — Будь-яка жінка, яка добровільно тримає вдома тварин, з якими стільки бруду і шерсті, є просто ледачою! Вона нездатна підтримувати чистоту, а кішки — це ознака бідності та неохайності. Твоя дружина має бути ідеальною господинею, а не прибиральницею за тваринами!

Тоді я зробила остаточний висновок щодо матері мого чоловіка. Вона здалася мені максимально неприємною людиною, і моє бажання бачитися з нею будь-коли в майбутньому зникло.

На щастя, у мого майбутнього чоловіка була власна голова на плечах. Він заявив матері, що розлучатися зі мною не збирається, оскільки планує створити зі мною сім’ю, але на ґрунті цієї розмови вони сильно посперечалися.

Весілля ніхто скасовувати не став. Мої батьки також вирішили, що уникатимуть матір свого майбутнього зятя, і порадили мені якомога менше контактувати зі свекрухою. Максим же заявив, що він любить наших котів і вони нікуди не поїдуть, а зі своєю матір’ю він серйозно поговорить про її поведінку.

Навіть після весілля мене продовжувало турбувати ставлення свекрухи. Я вирішила, що просто не буду до неї приїжджати. Проте Максим іноді просив мене поїхати до неї, хоча б раз на кілька місяців. Він, здавалося, дуже любив свою матір і не хотів її ображати.

Після кожної такої зустрічі я щоразу більше дивувалася її характеру. Їй було неможливо догодити. Вона критикувала все: від сукні, яку я одягла, до подарунка, який ми привезли.

Мій чоловік, Максим, завжди вважав, що його мати поводиться цілком нормально. Я підозрювала, що він просто звик до цього з дитинства і не помічав жодних дивацтв у її поведінці. Це тривало доти, доки я сама не пояснила йому, що саме не так.

— Максиме, ти не розумієш, — говорила я йому одного вечора. — Вона не просто висловлює свою думку. Вона принижує. Вона навмисно шукає, до чого причепитися, щоб тебе контролювати і мене присоромити.

Тільки після цього він справді почав помічати деякі дивні речі в її поведінці. Він зрозумів, що її критика була не конструктивною, а чистою злістю.

Єдине, чим він мене підтримав, було:

— Рано чи пізно ти теж почнеш звикати до її характеру, Катю. Просто якщо вона говорить тобі щось образливе, не сприймай це так близько до серця. Вона така людина.

Але я не могла спокійно реагувати на образи. Я завжди поважала себе і не могла терпіти настільки жахливого ставлення. Якби була потреба, я відповіла б їй так само грубо, як і вона ставилася до мене. Я вважала, що треба знати собі ціну.

Якийсь час я все ж сподівалася, що наші стосунки налагодяться. Але цього не сталося.

Ситуація погіршилася, коли Галина Петрівна почала сама навідуватися до нас у гості. Вона постійно мене критикувала. Приходила, ретельно оглядала будинок, спостерігаючи, як добре я прибираю і готую.

— Катю, я бачу, що ти непогано витерла пил, — казала вона. — Але тут, за цією шафою, я бачила крихітну павутинку. Це ознака ліні.

Вона могла сказати мені, що я максимально огидно готую.

— Суп прісний. Можна було б додати більше спецій. Хіба так годують чоловіка? — повчала вона мене, доїдаючи третю тарілку мого борщу.

Вона постійно давала мені непрохані поради. Навіть коли я прямо говорила їй, що не потребую їх, свекруха намагалася ще більше мене чомусь навчити.

Крім того, Галина Петрівна постійно критикувала моїх батьків.

— Твої батьки вам зовсім нічим не допомагають. Якби вони хотіли, вони б уже давно могли придбати для вас зовсім новий автомобіль, щоб Максим не їздив на старій машині, — говорила вона з докором.

Я ледве стримувалася. Я хотіла заявити свекрусі, що вона сама живе на свою скромну пенсію і постійно вимагає значну фінансову допомогу від свого сина, тому що не може забезпечувати себе.

Навіть коли вона ходила на роботу, то заробляла вкрай мало. Вона нічим у житті не допомогла своєму синові, Максим усього домігся самостійно, і я ним дуже пишалася. На відміну від мене, її батьківська допомога була суто фінансова, але постійно.

Зрештою, я вирішила, що краще ми взагалі не будемо більше запрошувати матір чоловіка до себе додому. Я втомилася вислуховувати її негативні висловлювання.

Кожного разу, коли Галина Петрівна була у нас у гостях, я злилася на неї все більше. Наші розмови регулярно доходили до того, що ми сперечалися, і крайнім у таких ситуаціях постійно залишався Максим, який лише намагався нас помирити.

А потім була остання крапля. Того дня, коли свекруха запросила мене і чоловіка на день народження його батька. Я до останнього не хотіла йти, але Максим урешті-решт мене умовив.

— Ну, ходімо, Катю. Це батько. Він дуже засмутиться, якщо ти не прийдеш. Обіцяю, я буду поруч, і ми поїдемо одразу, як тільки тост скажемо, — благав він.

Я погодилася, але відчувала себе, як на пороховій бочці. І я не помилилася. Матері чоловіка знову щось не сподобалося.

Цього разу вона причепилася до мого яскравого кольору волосся. І це стало останньою краплею. Після всіх її слів, її критики мого дому, моєї кулінарії, моїх батьків, її постійних порад, я не витримала.

І тоді пролунав той діалог, з якого почалася ця історія.

Усі за столом дивилися на неї. Вона швидко взяла себе в руки, але її обличчя видавало глибоке, майже фізичне потрясіння.

— Як ти смієш. — прошепотіла вона.

— Як ви смієте? — відповіла я, не даючи їй отямитися. — Я не зобов’язана бути тією, ким ви мене хочете бачити. Я та, хто я є. І якщо вам не подобається моє волосся, це лише ваша проблема.

Максим схопив мене за руку.

— Катя, досить! Мамо, вибач. Нам треба йти.

Він вивів мене з квартири батьків. У машині ми довго сиділи в тиші.

— Навіщо ти це зробила, Катю? Це було занадто, — сказав Максим, опустивши голову на кермо.

— А навіщо вона це робила роками? Ти думаєш, мені не боляче? Я більше не буду терпіти її зневаги, Максиме. Я поважаю твого батька, але якщо я буду бачитися з твоєю матір’ю, я буду тільки руйнувати наш спокій.

Наступного дня Галина Петрівна подзвонила Максиму і заявила, що не бажає більше мене бачити. Я, зі свого боку, твердо вирішила, що більше не буду брати слухавку, коли вона дзвонить, і не буду з нею контактувати.

Якби мене не було на тому святі, можливо, ми б не посварилися так сильно, але моє терпіння вичерпалося. З тих пір ми лише зрідка вітаємося з нею на вулиці.

Наші стосунки розірвані. І я не шкодую.

Головна картинка ілюстративна.