— Я не можу більше так жити! Ти привів у наш дім абсолютно сторонню людину, і це все змінює! — вигукнула я, намагаючись стримати тремтіння в голосі, дивлячись прямо в очі Сергію.

Він сидів за столом, спокійно попиваючи чай, ніби нічого не сталося. Його обличчя залишалося незворушним, але я бачила, як він напружився.

— Це моя дочка, Маріє. Анна — частина моєї родини, і тепер вона житиме з нами. Ти маєш це прийняти, — відповів він твердо, ставлячи чашку на стіл.

— Для мене вона — чужа! Я намагаюся, справді намагаюся, але вона все робить, щоб відштовхнути мене. І ти завжди на її боці! — мій голос зірвався, і я відчула, як сльози навертаються на очі.

— Ти перебільшуєш. Вона просто адаптується. Дай їй час, і все налагодиться, — сказав Сергій, встаючи з місця, ніби розмова закінчилася.
Але я знала, що це тільки початок.

Мені було тридцять п’ять років, коли я зустріла Сергія. Він був старший за мене на п’ятнадцять років, досвідчений, впевнений у собі чоловік, який працював менеджером у великій компанії.

Ми познайомилися на конференції з бізнесу, де я була організаторкою. Його спокій і мудрість відразу привернули мою увагу. Ми почали зустрічатися, і через рік одружилися.

Життя здавалося ідеальним: затишна квартира в центрі міста, спільні вечері, подорожі на вихідні. Але я не знала, що в його минулому є дочка від попереднього шлюбу — Анна, якій тоді виповнилося чотирнадцять.

Сергій рідко говорив про неї. Казав, що вона живе з матір’ю в іншому районі, і вони бачаться раз на місяць. Я не заперечувала — це ж його дитина. Іноді Анна приходила в гості: висока дівчина з довгим волоссям, завжди в навушниках, з телефоном у руках.

Вона віталася зі мною стримано, але ми ніколи не мали довгих розмов. Я думала, що все нормально, поки одного вечора все не змінилося.

Той день був звичайним. Я повернулася з роботи — я працюю редакторкою в видавництві — і вирішила приготувати щось особливе. Запекла курку з овочами, накрила стіл свічками, бо знала, що Сергій повернеться з відрядження. Почула ключ у замку і поспішила назустріч.

— Вітаю вдома! Я так чекала! — сказала я, обіймаючи його.

Але за його спиною стояла Анна з валізою в руках. Вона виглядала стомленою, але впевненою.

— Привіт, Маріє, — пробурмотіла вона, не дивлячись мені в очі.

Сергій поставив свої речі й повернувся до мене.

— Маріє, Анна переїжджає до нас. Вона житиме тут, — сказав він так, ніби це було щось буденне, як покупка продуктів.

Я застигла, намагаючись осмислити слова.

— Переїжджає? Надовго? — запитала я, намагаючись звучати спокійно.

— Так, на постійне проживання. Її мати вирішила, що краще, щоб Анна була зі мною. Вона вже записана в школу неподалік, — пояснив Сергій, беручи валізу Анни й прямуючи до гостьової кімнати.

Анна мовчки пішла за ним, а я залишилася стояти в коридорі, відчуваючи, як світ навколо змінюється. Я не була проти дітей, але це сталося так раптово. Чому він не обговорив це зі мною заздалегідь?

Коли Сергій повернувся, я вирішила поговорити.

— Чому ти не попередив мене? Це ж наш дім, наше життя, — сказала я тихо, сідаючи за стіл.

Він сів навпроти, взяв мою руку.

— Вибач, Маріє. Все сталося швидко. Мати Анни має проблеми на роботі, і їй важко. Анна потребує стабільності. Ти ж розумієш, вона моя дочка, — відповів він м’яко.

— Звичайно, розумію. Але давай обговоримо, як це вплине на нас. Вона підліток, у неї свій характер, — запропонувала я.

— Все буде добре. Ти чудова жінка, і ви порозумієтеся, — запевнив він, цілуючи мою руку.

Тієї ночі я довго не могла заснути, думаючи про майбутнє. Наступного ранку я вирішила спробувати налагодити контакт. Приготувала сніданок: омлет, тости, свіжі фрукти. Анна вийшла з кімнати сонна, в піжамі.

— Доброго ранку! Хочеш снідати з нами? — запитала я привітно.

Вона подивилася на стіл і зморщила носа.

— Не люблю омлет. Мама робить кращі тости, — сказала вона, беручи яблуко й повертаючись до кімнати.

Сергій, який саме заходив, почув це.

— Анна, будь ввічливою. Марія старалася, — сказав він.

— Гаразд, тату. Але я не голодна, — відповіла вона й зачинила двері.

Я посміхнулася, намагаючись не образитися.

— Нічого, звикне, — сказала я Сергію.

— Так, вона просто соромиться, — погодився він.

Минали дні, і я намагалася знайти спільну мову. Одного разу після роботи я купила їй нову книгу — фантастику, бо чула, що вона любить читати.

Зайшла до її кімнати.

— Привіт, Анна. Я принесла тобі книгу. Думаю, тобі сподобається, — сказала я, простягаючи подарунок.

Вона взяла, подивилася на обкладинку.

— Дякую, але я вже читала щось подібне. Може, повернеш? — запитала вона байдуже.

— Добре, якщо не хочеш. Може, разом виберемо іншу? — запропонувала я.

— Не треба. Я сама можу, — відрізала вона.

Вечорями ми вечеряли разом. Сергій намагався розрядити атмосферу.

— Як справи в школі, Анна? — запитував він.

— Нормально. Нова вчителька математики — дивачка, — скаржилася вона.

— А ти, Маріє, що новенького на роботі? — звертався він до мене.

— Сьогодні редагувала цікаву статтю про подорожі. Може, поїдемо кудись удвох? — пропонувала я.

Анна хмикала.

— Тату, а пам’ятаєш, як ми з мамою їздили до моря? То було круто, — вставляла вона.

Сергій сміявся.

— Так, було весело. Може, тепер поїдемо втрьох?

— Ні, дякую, — бурмотіла Анна.

Я помітила, що Анна почала змінювати дрібниці в домі. Наприклад, переставляла мої улюблені фігурки на полицях. Одного разу я знайшла їх у шафі.

— Анна, ти брала мої фігурки? — запитала я спокійно.

— Так, вони заважали. Я поставила свої фото, — відповіла вона.

— Але це мої речі. Давай обговоримо, де що ставити, — запропонувала я.

— Тату, скажи їй, що це тепер і мій дім! — звернулася вона до Сергія, який саме заходив.

Він зітхнув.

— Маріє, не чіпляйся до дрібниць. Анна хоче почуватися як удома, — сказав він.

Я кивнула, але всередині закипало. Я намагалася бути терплячою. Запропонувала Анні піти разом по магазинах.

— Хочеш сходити за покупками? Купимо тобі щось нове для школи, — сказала я одного вихідного.

Вона подивилася на мене здивовано.

— З тобою? Навіщо? Тату, давай ти мене відвезеш, — відповіла вона.

Сергій погодився.

— Добре, доню. Маріє, ти не проти? — запитав він.

— Ні, йдіть, — сказала я, посміхаючись крізь зуби.

Коли вони повернулися, Анна хвалилася новими речами.

— Дивися, Маріє, тато купив мені нові кросівки за 2000 гривень! — вигукнула вона.

— Чудово, виглядають стильно, — відповіла я.

Але ввечері я поговорила з Сергієм.

— Вона маніпулює тобою. Завжди звертається до тебе, ігноруючи мене, — сказала я.

— Вона дитина, Маріє. Ревнує до тебе. Потерпи, — відповів він.

Минали тижні. Я помітила, що Анна почала готувати собі окремо.

— Чому не їси з нами? — запитала я.

— Твоя їжа несмачна. Мама готує краще, — заявила вона.

— Може, навчиш мене своїм рецептам? — запропонувала я.

— Ні, це сімейні секрети, — відрізала вона.

Одного разу я залишила на кухні свій улюблений чайник — подарунок від подруги. Наступного дня знайшла його з тріщиною.

— Анна, ти користувалася чайником? — запитала я.

— Так, випадково впустила. Вибач, — сказала вона без жалю.

Сергій, почувши, сказав:

— Купимо новий. Не проблема.

Але для мене це була остання крапля. Я почала відчувати себе сторонньою в своєму домі.

— Сергій, нам треба поговорити серйозно. Анна робить все, щоб мене відштовхнути, а ти не реагуєш, — сказала я одного вечора.

Він сів поруч.

— Що ти хочеш? Щоб я вигнав дочку? — запитав він

— Ні, але встанови правила. Ми родина, і всі мають поважати одне одного, — відповіла я.

— Добре, поговорю з нею, — пообіцяв він.

Наступного дня він зібрав нас усіх.

— Дівчата, давайте жити дружно. Анна, будь добрішою до Марії. Вона старається, — сказав Сергій.

Анна закотила очі.

— Гаразд, тату. Але вона не моя мама, — буркнула вона.

— Я знаю, але ми тепер разом, — додала я.

Після цього стало трохи краще. Анна почала вітатися нормально, навіть допомогла одного разу помити посуд.

— Дякую, Анна. Приємно, коли допомагаєш, — сказала я.

— Не звикай, — відповіла вона з посмішкою.

Але незабаром проблеми повернулися. Вона почала запрошувати друзів додому без попередження.

— Привіт, Маріє. Мої подруги прийдуть, — заявила вона одного разу.

— Добре, але скажи заздалегідь наступного разу, — попросила я.

Вони галасували до пізна, і Сергій нічого не сказав.

— Вони молоді, нехай розважаються, — виправдав він.

Я все частіше ловила себе на тому, що відчуваю, ніби втрачаю контроль над власним життям. Здавалося, кожна дрібниця вдома перетворювалася на привід для сварки чи образи.

Щоб уникати непорозумінь я почала залишатися на роботі допізна, брати додаткові завдання, аби тільки не повертатися одразу додому й не бачити напружених облич. Втома від численних звітів і нескінченних нарад видавалася мені легшою, ніж атмосфера у власній родині.

Одного вечора, коли я прийшла пізно й уже майже мріяла про гарячу ванну, до мене підійшла Анна. Вона стояла у дверях моєї кімнати, склавши руки за спиною, і трохи несміливо, але водночас рішуче запитала:

— Маріє, можеш позичити мені п’ятсот гривень? Я дуже хочу купити нову гру.

Я втекла поглядом у бік, намагаючись збагнути, чи не краще одразу сказати “ні”. Але, втомлена й виснажена, відповіла автоматично:

— Запитай у тата.

Анна скривилася.

— Він скаже “ні”. Завжди так. Будь ласка, допоможи, — вона дивилася на мене так наполегливо, що я відчула слабкість.

Я дістала з гаманця гроші й віддала. Здавалося, це дрібниця, не варта уваги. Але все виявилося складніше.

Коли Сергій дізнався, його реакція була миттєвою й жорсткою:

— Навіщо ти дала їй гроші? Я ж контролюю всі її витрати! — його голос лунав різко,.

Я спробувала виправдатися:

— Вона просила так щиро. Я подумала, що нічого страшного не станеться.

Але Анна використала цю ситуацію проти мене. Наступного дня вона спеціально сказала батькові:

— Тато, Марія дає мені гроші без твого дозволу!

Це призвело до нового непорозуміння й ще більшої дистанції між нами.

Минали місяці. Анна поступово звикла до нового життя в нашій сім’ї, але до мене вона ставилася холодно й відсторонено. Вона не сприймала моїх порад, удавала, що не чує, і робила все по-своєму.

Одного разу я помітила, що мої документи на столі були переставлені. Серце похололо.

— Анно, ти рилася в моїх речах? — запитала я, намагаючись говорити спокійно.

— Шукала ручку. Вибач, — відповіла вона, знизуючи плечима.

Я не повірила, але промовчала, бо знала: якби сказала щось зайве, Сергій знову став би на її бік.

І дійсно, коли я обережно натякнула йому, він тільки зітхнув:

— Вона ж не спеціально, Маріє. Ти повинна бути терплячішою.

Я відчула, що лишаюся сам на сам зі своїми емоціями. І тоді почала серйозно думати про зміни.

Одного дня зустрілася з подругою в кав’ярні. Вона уважно слухала, коли я ділилася:

— Як справи вдома? — запитала вона лагідно.

— Важко, — відповіла я, опускаючи очі в чашку кави. — Анна постійно все ускладнює, а Сергій завжди на її боці. Я відчуваю, ніби мене в цій сім’ї немає.

Подруга стиснула мою руку:

— Ти маєш поговорити з ним відверто. Інакше ця ситуація знищить тебе.

Я зважилася. Того ж вечора, зібравши всю сміливість, я сказала Сергію:

— Сергію, я відчуваю себе нещасною.

Він подивився на мене холодно й мовив:

— Важко тобі? Чого? Думаєш тільки про себе.

У ту мить я зрозуміла: нічого не зміниться.

Через тиждень я зібрала речі. Коли Сергій побачив валізу, запитав:

— Куди ти?

— Поживу в подруги. Мені треба подумати, — відповіла я твердо.

Анна, почувши це, вигукнула майже радісно:

— Нарешті!

Сергій мовчав.

Я пішла. А через кілька днів подала документи на розлучення. В кабінеті адвоката я детально виклала все: раптовий переїзд Анни, постійні непорозуміння, відсутність підтримки з боку чоловіка.

Адвокат уважно слухав і запитав:

— Ви впевнені? Може, ще спробуєте помиритися?

Я похитала головою:

— Ні. Я вже все обдумала. Я хочу почати нове життя.

Коли Сергій дізнався, подзвонив мені.

— Маріє, не роби цього. Ми можемо все виправити, — благав він.

— Занадто пізно, — відповіла я холодно. — Ти обрав дочку, а не наш шлюб.

Анна, мабуть, підслухала розмову. Бо невдовзі я отримала від неї повідомлення:

“Добре, що йдеш. Тато буде щасливішим.”

Я не відповіла.

Процес розлучення тривав кілька місяців. Ми ділили майно. Після завершення всіх процедур я переїхала у нову квартиру. Там було тихо, і тиша та свобода здавалися мені розкішшю. Я почала нову главу: зустрічалася з друзями, планувала подорожі, зосередилася на роботі.

Іноді я згадувала Сергія. У пам’яті спливали наші колись щасливі моменти. Але щоразу я усвідомлювала: мій вибір був правильним.

Життя тривало. Воно вже не було обтяжене постійними непорозуміннями й образами. Воно ставало моїм — наповненим новими можливостями, спокоєм і надією на краще.

А на майбутнє хочу сказати жінкам, які виходять заміж за розлученого чоловіка: Тричі подумайте, бо жити ви будете не тільки з ним, а з його минулом, його першою жружиною, їхніми дітьми і родичами. Так, не в одній квартирі, але вони будуть у вашому життя. Подумайте тричі.

Головна картинка ілюстративна.