Осінь того року видалася холодною, з безперервними дощами, що барабанили по дахах і залишали калюжі на тротуарах. Але того ранку я прокинулася з відчуттям легкості, якого давно не відчувала.

Мій чоловік, Тарас, мав повернутися через два дні після двотижневої відсутності. Він поїхав до своєї тітки, яка захворіла, і я знала, що він – єдина її підтримка.

На роботі я щойно завершила важливий проєкт, і мені обіцяли премію в 15 000 гривень. Завтра був вихідний, і я вже уявляла, як наведу лад у домі, підготую святковий обід і, можливо, навіть спробую спекти торт – той самий «Медовик», який Тарас так любив.

Я вийшла на вулицю, розкрила парасолю і вдихнула прохолодне повітря. Навколо люди поспішали, ховаючись від дощу, але я посміхалася. Мені здавалося, що ніщо не може зіпсувати цей день.

Я думала про Тараса, про те, як ми познайомилися в міському парку сім років тому, коли він випадково пролив на мене каву і так сором’язливо вибачався, що я не могла не розсміятися. Тоді я ще не знала, що він стане центром мого світу.

— Тарасе, ти пам’ятаєш, як ми познайомилися? – запитувала я його іноді, коли ми сиділи за вечерею.

— Як же забути? – сміявся він. – Ти тоді сказала, що я тобі винен нову блузку, а я запропонував замість цього повечеряти разом. Найкраща угода в моєму житті!

Ці спогади гріли мене, коли я сідала в маршрутку і дивилася у вікно. Місто пропливало повз: парк, де ми гуляли, школа, де я вчилася, і де познайомилася з Оленою – моєю найкращою подругою.

Ми з нею були нерозлучні. Я допомагала їй із навчанням, а вона завжди прикривала мене, якщо хтось із однокласників намагався образити. Після школи наші шляхи розійшлися: я вступила до університету, а Олена пішла в кулінарний коледж.

Вона стала справжньою майстринею тортів. Її «Медовик» був шедевром, і Тарас щоразу жартував, що я маю в неї повчитися.

— Лесю, ти б хоч раз спробувала спекти щось таке! – казав він, наминаючи шматок торта. — Навіщо? – сміялася я. – Олена і так пече краще за всіх. Я краще попрошу її.

Цього разу я вирішила зробити Тарасу сюрприз і спекти торт сама. Але спершу я хотіла заїхати до Олени, щоб вона поділилася рецептом. Я знала, що їй зараз непросто – вона була вагітна, а про батька дитини не розповідала.

Я не наполягала, хоча мене гризла цікавість. Олена завжди була закритою, коли йшлося про особисте, і я поважала її вибір.

Після роботи я вирушила до торгового центру. Мій настрій був таким піднесеним, що навіть дощ здавався приємним. Я зайшла в бутік і побачила сукню – ніжно-персикового кольору, з м’якої тканини, яка так і просилася, щоб її приміряли.

Я уявила, як Тарас обійме мене в цій сукні, і не втрималася – купила її за 2 500 гривень. Потім я вибрала для нього шкіряний портфель – саме такий, про який він мріяв, за 4 000 гривень.

Наостанок я зайшла в магазин іграшок і купила великого плюшевого ведмедя за 3000 гривень для Олени. Я знала, що їй зараз потрібна підтримка, і сподівалася, що цей маленький подарунок підніме їй настрій.

З пакетами в руках я зупинилася біля будинку Олени. Я не попереджала її про візит, але була впевнена, що вона вдома – вагітність не дозволяла їй гуляти вечорами.

Я піднялася на п’ятий поверх, посміхаючись своїм думкам, і постукала у двері. Мені не терпілося поділитися з нею планами на повернення Тараса.

Двері відчинилися, і я побачила Тараса. Мого Тараса. Він стояв на порозі в домашній футболці, з розгубленим виразом обличчя. Моя посмішка згасла, а пакети ледь не випали з рук.

— Тарасе? Що ти тут робиш? – мій голос тремтів, хоча я намагалася триматися.

Він відкрив рот, але не встиг нічого сказати. З глибини квартири долинув голос Олени:

— Тарасику, хто там? Ти надовго?

Інтонація, теплота в голосі. Я все зрозуміла. Я дивилася на Тараса, потім на двері, за якими ховалася Олена, і все в голові склалося. Я сунула йому в руки ведмедя і, не сказавши ні слова, побігла вниз сходами.

Він щось кричав мені вслід, але я не слухала. Дощ періщив по обличчю, змішуючись із сльозами, які я не могла стримати. Я бігла, не розбираючи дороги, доки не зупинилася за кілька кварталів, задихаючись від бігу і образи.

Я згадала, як Олена ухилялася від розмов про батька своєї дитини. Як вона часто питала, чи все у нас із Тарасом добре. Я сміялася, кажучи, що він ідеальний чоловік. Але тепер усі її натяки, погляди, випадкові запитання склалися в пазл, який я раніше не бачила. Вони зрадили мене. Обидва.

Дома я кинулася до шафи. Мої руки тремтіли, коли я діставала речі Тараса – сорочки, светри, навіть його улюблений шарф – і кидала їх у валізу. Я не думала, не аналізувала, просто діяла. Через годину двері відчинилися, і Тарас увірвався в квартиру, задиханий і змоклий.

— Лесю, вислухай мене, будь ласка! – почав він. – Це не те, що ти думаєш!

— Не те? – я повернулася до нього, тримаючи валізу. – То що ти робив у Олени? Чому ти не з тіткою, як казав?

Він зітхнув, провів рукою по волоссю.

— Тітці стало краще, її виписали. Я приїхав раніше, хотів зробити тобі сюрприз. А до Олени зайшов ну, просто так. Вона попросила допомогти з меблями, я не міг відмовити.

— Допомогти з меблями? – я ледве стримувала сльози. – І тому вона називає тебе «Тарасиком»? Ти думаєш, я дурна?

Він опустив очі, і я зрозуміла, що він не має що сказати. Але я все ж поставила питання, яке палило мене зсередини:

— Чому ти не хотів дітей зі мною, але з Оленою готовий стати батьком?

Тарас підняв погляд, і в його очах промайнула розгубленість.

— Я не хотів дітей, Лесю. Зовсім. Це Олена вирішила залишити дитину. Вона сказала, що впорається сама, що не буде мене обтяжувати. Я думав, ми з тобою будемо жити, як раніше, а з Оленою ну, я б просто допомагав час від часу.

Я дивилася на нього, не вірячи своїм вухам. Він говорив це так спокійно, наче пропонував мені угоду.

— Ти серйозно? – мій голос тремтів від обурення. – Ти думав, що я погоджуся на таке? Жити з тобою, знаючи, що ти бігаєш до Олени і вашої дитини?

— Лесю, я не хочу тебе втрачати, – він ступив до мене, але я відступила. – Ми можемо все налагодити. Це була помилка.

— Помилка? – я штовхнула валізу до нього. – Забирай свої речі і йди геть.

Він стояв, дивлячись на мене, але я вже не відчувала нічого, крім холодної рішучості. Наступного дня я змінила замки. Подала на розлучення. Але Тарас не здавався – він приходив щовечора, стукав у двері, просив поговорити.

Я не відчиняла. Одного разу він залишив під дверима записку: «Лесю, я був дурнем. Дай мені шанс». Я спалила її в раковині.

Минуло кілька місяців. Я намагалася повернутися до нормального життя. Робота, прогулянки, нові хобі – я вчилася жити без Тараса. Але одного вечора, коли я повернулася додому і дивилася на себе в дзеркало, пролунав дзвінок у двері. Я відкрила – і побачила Олену. Вона тримала на руках дитину, її очі були червоні від сліз.

— Ось, тримай, – сказала вона, простягаючи мені малюка.

Я відсахнулася, не розуміючи, що відбувається.

— Що це означає? – запитала я.

— Тарас утік, – її голос тремтів. – Сказав, що йому не потрібна ця дитина. Я не можу сама, Лесю. Ти винна в усьому! Якби ти була кращою дружиною, він би не пішов до мене!

Я стояла, не в силах повірити. Олена продовжувала свій монолог:

— Ти не могла навіть торт йому спекти! Він приходив до мене за солодощами, а потім усе закрутилося. Я сім’ю хотіла нормальну, не таку як у вас оце була. Це твоя провина!

Вона поклала дитину на комод і пішла, залишивши мене в ступорі. Малюк заворушився, і я дивилася на нього, не знаючи, що робити. Він не був винен. Але я не могла взяти його. Це було занадто.

Я викликала поліцію. Поки чекала, намагалася заспокоїти дитину, але мої руки тремтіли. Поліцейські приїхали швидко, я пояснила ситуацію. Вони забрали малюка, а я залишилася в порожній квартирі, відчуваючи дивну порожнечу. Я намагалася додзвонитися до Олени, але її телефон був відключений.

Я зрозуміла, що більше не можу залишатися в цьому місті. Занадто багато спогадів. Я продала квартиру, зібрала речі і поїхала до іншого міста. Закриваючи двері, я пообіцяла собі, що залишу все що пережила позаду.

Судячи із соцмереж Олени, мамою вона так і не захотіла бути. Про Тараса мені нічого не відомо, після розлучення ніби розчинився. Єдина людина, яку мені шкода в цій ситуації – малюк.

Про що думали ці двоє?

Головна картинка ілюстративна.