fbpx

Я не мислила свого життя поза своїм селом, знала, що прийду з навчання і буду працювати у швейній, далі вийду заміж і мої діти будуть жити в нашому селі, будуть ходити в нашу сільську школу, може побудуються біля мене і будуть тішити мене онуками. Все. Це був максимум моєї картини світу.

Все з того плану й здійснилося – я вийшла заміж в своє село і пішла в невістки. І ось тут пішов збій в програмі для всіх нас.

Справа в тому, що я дівчина до роботи сільської навчена, молода і сили мала багато. Багато я працювала, але…

Ніхто мене не цінував, ніхто не казав мені доброго слова і я лиш чула:

– А що тут такого? Ти для того й сюди прийшла аби робити все, то я тобі маю в ноги кланятися? Будеш мати свою хату, то будеш там командувати, – говорила свекруха.

– А для чого я женився, – дивувався мій чоловік, – чого це я маю тобі води наносити та дров? Сіна скинути чи з стайні вичистити? Я на роботі працюю.

Отак. В моїй сім’ї такого не було, бо тато мамі допомагав робити всю важку роботу, йому не було важко взяти відро з молоком, яке мама надоїла і віднести до хати. А тут отаке відношення, що я маю і все.

Пішли вже діти і я мала поблажку лиш тоді, коли була на останніх місяцях і три місяці опісля, а там все – давай вперед.

Розумієте, я чоловіка любила і розуміла, що він мене теж любить, але ось на такі речі у нього просто наче мозок відключається. Ніякого розуміння, що це має робити він, допомагати жінці.

І я так само чітко розуміла, що свекруха не відступить ніколи, доки мене не згорбить до свого стану.

І оцей стан безвиході й спричинив те, що я почала помічати, що мої руки почали лущитися. Коли вже пішли тріщини, то прийшлося мені їхати в район і мені було чітко сказано – менше руки мочити.

Ну а як в селі руки не мочити, коли ти все робиш з водою, бо переш руками, полощеш, миєш все, а та гора посуду, яку треба перемити!

Спочатку я мала острах, що чоловік скаже аби я збирала речі і йшла додому, бо яка з мене робітниця? Тоді про якісь рукавиці не було й мови, були лише такі як прихватка з мішковини.

Прийшла я додому і в сльози, мовляв, так і так, руки треба берегти.

Звичайно, що свекруха в крик, бо як це так, знову все на її плечі звалиться, а було ж все так чудово.

І тут мене. Мов прорвало!

– То я тут не заслужила аби мені хтось помагав за ці п’ятнадцять років? Тут моєї праці вкладено і що далі? Мені піти? То я беру і йду! Але я всім буду казати через що ви мене з хати вигнали, через що сина лишили жінки, а дітей батька!

Свекруха закрилася від несподіванки, а чоловік рота роззявив, адже він просто не уявляв, що він має робити.
Далі виявилося, що носити по шість відер води до хати, то таки тяжко, тому ми чи не перші прокопали від криниці до хати воду, далі й розтоплювати в усіх печах по хаті було теж важко і чоловік задумався над тим аби ми провели до хати газ і поставили парове.

Тепер ми знову переробляємо опалення під твердопаливний котел, але то вже таке.

Так от, виявилося, що жіноча робота важка. Хто б міг подумати!

Звичайно, коли у мене все внормовувалося, то я вже й сама посуд мила, але мене від роботи в полі чи на роботі ніхто не відсторонював, єдине, що руки не мочити було.

І ось я вже маю за сімдесятку, а живу з чоловіком й далі, все у нас добре. Хоч я йому, ні-ні, та й згадаю, як він з мамою мені молоді мої роки роботою зіпсували. А хіба не правда?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page