Діти у мене живуть у місті. Внучка навчається у восьмому класі.
І ось на канікули приїхала з подружкою, однокласницею до мене до селища. У мене власний будинок, сад, город. Ось дівчата по господарству допоможуть. І грядки прополоти, і квіти поллють. І на повітрі набігаються, на річку сходять і покупаються, позасмагають.
Саша, подружка моєї онуки, чудова дівчинка. Проста, не задирає носа, як більшість міських у її віці. А спритна… Все в неї швидко і легко виходить. Моя онука трохи лінива, мама її до роботи не привчає. А від Саші тільки й чутно:
— А давайте я вам допоможу, а давайте я зроблю.
Вже все може, і тісто замісить краще за дорослого і пиріжків наліпить і напече сама. І на стіл і зі столу прибере і посуд перемиє.
Я якось і говорю, що дуже пощастить її чоловікові в майбутньому
А Саша зітхнула і так діловито каже:
— Та ви що, кому така потрібна?
Я спочатку не відразу і зрозуміла про що це вона.
А виявляється це її мама, весь час так каже. І взагалі, як розповіла моя онука, Олександру мама не надто жалує. Крім як “кара ти моя” у домі нічого іншого й не чути. Що б Саша для мами не робила, як би не старалась вгодити – все не так і не те.
Дівчата випурхнули на вулицю, а я сиджу і ледь не плачу. Хіба ж існують от такі мами?
Головна картинка – pexels.
