Я не просила багато, всього й виручити нас на перших порах. Мама ж цілу лекцію нам із чоловіком підготувала, говорила вона довго і багато, але все про те, що ми вже дорослі і мусимо самі дбати про свою сім’ю. На її гроші заробітчанські ми розраховувати не можемо, навіть у якості позички. Пішли ми ні з чим і тепер я навіть спілкуюсь із нею насилу.
Росла я сиротою при живій матері. Це я вам не пафос тут розводжу, а кажу, як є. Тата мого рано не стало, а мама і трьох років біля дому не протрималась, а вже майнула до подруги в Італію.
Мені тоді було шість і мама вже 25 років за кордоном. Ми із братом от так при бабусі собі і жили, поїхали навчатись, саме із дому бабусі я вийшла заміж.
Мама ж лиш тричі на рік приїздила у кращому випадку. Спочатку говорила, що на життя заробляє, потім уже причина була у тому, що бабусин дім старий і треба ремонт хороший, а вже коли ми виросли, то повертатись мама і не подумала, адже ми вчились.
На весіллі моєму мами не було, бо ж з роботи її не відпустили. Передала вона бабусею мені гроші і в конверті ключі від однокімнатної квартири у містечку де ми із чоловіком моїм проживали.
Звісно, я була прикро вражена тим, що навіть у такий день мами поруч не було, але мене потішило те, що ми тепер із чоловіком мали свій куточок, адже до того ми житло орендували.
Чотири роки минуло і за цей час багато чого змінилось. Зокрема – моя сім’я стала більшою і скоро у нас ще один малюк з’явиться.
Хоч наша квартира і в новобудові, хоч і має та однокімнатна 35 квадратів, та от нам відверто тісно втрьох, що вже казати про той час, коли ще один малюк з’явиться.
От і подумали ми із чоловіком, що треба розширити наше житло і взяти двокімнатну хоча б. Саме тому, коли мама моя вчергове приїхала у відпустку із Італії ми пішли до неї на розмову.
Ми все із чоловіком обдумали. Просили у мами на перший внесок суму не надто велику, як для заробітчанки. Свою однокімнатну ми б здавали, а вже тими коштами виплачували б свою двокімнатну квартиру, ну розумно ж, правда?
Мама нас вислухала уважно, а потім почала говорити щось таке, що я ніяк від неї не очікувала. Бачте, ми вже дорослі і самі повинні дбати про свою сім’ю. Для мами те, що свого часу вона нам квартиру подарувала означало, що свій обов’язок батьківський вона виконала і вже більше нам нічого не винна.
Коли я запевнила, що ті гроші я прошу у борг і ми їх повернемо, як тільки дітки підростуть, мама аж засміялась. Бачте, на її заробітчанські гроші ми розраховувати не можемо, навіть у якості позички.
Я нині із мамою спілкуюсь насилу. Мені гірко і прикро усвідомлювати те, що вона має змогу нам допомогти, але просто не хоче. Вона телефонує, говорить так, ніби ж і не сталось нічого, а в мені буря підіймається.
От скажіть, невже можна спати спокійно знаючи у яких умовах твій онук з’явиться? Як можна жити своє життя розуміючи, що ти можеш виручити, допомогти і не зробити цього?
Головна картинка ілюстративна.