Цей дзвінок стався через десять років після того, як її літак полетів у сонячні далі. Я була вже студенткою другого курсу, звикла до тихого, але стабільного життя.
І ось, одного пізнього вечора, на екрані мого старенького ноутбука, яким я користувалася в гуртожитку, висвітилося обличчя, яке я свідомо викреслила зі свого життя.
— Олено, доню, — голос мами був тихий, з нотками тремтіння, яке, втім, не викликало в мене жодного співчуття. — Я повернулася. Я вдома.
Я дивилася на неї. Її обличчя змінилося — з’явилися нові зморшки, очі здавалися втомленими, але вони несли в собі ту саму рішучість, з якою вона тоді відлітала.
— Ти повернулася? — повторила я, мій голос був рівний, наче лінійка, без жодної емоційної ноти. — Куди саме «додому»?
— Ну, до нас. До нашої квартири, — вона ледь помітно посміхнулася, наче це була гарна новина, а не факт, який перевернув мій світ у тринадцять років. — Я розлучилася з ну, з Мануелем. Усе скінчилося. Я подумала, що ми знову будемо родиною.
Я сперлася на спинку стільця. Який цинізм.
— Я не розумію, мамо, — сказала я, не відводячи погляду. — Ти просто з’явилася після десяти років мовчання і думаєш, що все, як ти сказала, «буде знову»? А де ти була, коли я закінчувала школу? Коли мені потрібно було вступати до університету, і тато ледь не зійшов зі шляху через тугу?
Мама зітхнула.
— Олено, не будь такою жорсткою. Я знаю, що тобі було непросто. Але ж ти розумієш, це були обставини! Це почуття, проти яких не можна йти! А Мануель, він виявився не тією людиною, за яку себе видавав. Я повернулася, бо зрозуміла, що моє справжнє місце тут. Поруч із вами.
— Яким чином «поруч із нами»? Ти повернулася до тата. Я бачу, ви вже «відновили» стосунки, — я опустила очі. Це було найболючіше. — Я не знаю, як він зміг, але це його рішення. Моє рішення — інше.
— Що ти маєш на увазі? Ти ж приїдеш додому? — її голос звучав розгублено.
— Я не приїду, мамо, — твердо відповіла я. — У мене тепер тут дім. Гуртожиток. Під одним дахом із тобою мені некомфортно.
На її обличчі з’явився вираз образи, змішаної з докором.
— Ти так легко відмовляєшся від рідної матері? Ти думаєш, це правильно? Я ж твоя мати! Я тут, я хочу тебе бачити!
— Ти «відмовилася» від мене, коли мені було тринадцять, — сказала я, і це було останнє речення нашої розмови. — Ти вибрала своє «почуття». А я вибираю свій спокій. До побачення.
Я натиснула кнопку, завершуючи відеозв’язок. Тиша в маленькій кімнаті гуртожитку була бажаною і лікувальною. Її повернення мало зруйнувати мою врівноваженість, але я цього не допустила.
Мене звуть Олена. Коли мені було тринадцять, моє життя перевернулося. До цього ми жили звичайним, досить щасливим життям у невеликій, але затишній квартирі. Наші батьки, мама і тато, завжди були зайняті роботою, але я ніколи не відчувала себе покинутою.
Моя мама була фахівцем високого рівня. Вона працювала в бюро перекладів і чудово знала іспанську та португальську мови. Вона любила свою справу, і часто виїжджала на зустрічі або супроводжувала іноземні делегації.
Одного разу їй доручили супроводжувати групу іспанських підприємців. Серед них був чоловік, якого я, за звичкою, ще з дитинства називала “якимось Гомесом” — для мене всі вони були однакові, чужі.
Під час того відрядження, між мамою та тим “Гомесом” розгорілася, як би іронічно це не звучало, закоханість. Вона була настільки палкою і раптовою, що мама не просто закохалася, вона вирішила радикально змінити своє життя. Іспанець зробив їй пропозицію, і вона погодилася поїхати з ним на сонячний Піренейський півострів.
Рішення було блискавичним і несподіваним. Ми з татом дізналися про її наміри лише за кілька днів до її від’їзду. Наше сімейне життя, яке тривало майже п’ятнадцять років, раптом стало неважливим на тлі її нового, захопливого почуття.
— Олено, ти повинна мене зрозуміти, — казала вона мені, намагаючись обійняти перед відльотом. — Це шанс, який випадає раз у житті! Я повинна спробувати.
Я не могла її зрозуміти. Я була тринадцятирічною дівчинкою, якій потрібна була мама. Я була обурена.
— Ти просто кидаєш нас! Ти кидаєш тата, ти кидаєш мене заради якогось чужинця! — казала я зі сльозами. — Як ти можеш так чинити?
У день її від’їзду я не залишилася вдома. Я пішла до подруги, аби навіть не бачити, як вона збирає валізи, і не прощатися. Я була на неї неймовірно зла і відчувала себе зрадженою.
Тато, звісно, був просто розчавлений. Він не очікував такого блискавичного і рішучого вчинку від жінки, з якою прожив стільки років.
Перші тижні були важкими. Тато дійсно втратив будь-яку мотивацію. Я бачила, як він зникає, як його погляд стає порожнім, і як він починає занадто активно “заглядати у пляшку”.
Він шукав забуття, намагаючись заглушити образу. Напевно, якби не я, він би остаточно пішов цим шляхом.
Але тут на допомогу прийшла його мама, моя бабуся по батьковій лінії, пані Марія. Вона приїхала до нас, як справжній рятувальний круг.
— Сину, ти маєш проявити характер! — її голос був рішучим і не терпів заперечень. — Це твоє життя, і ти маєш доньку! Олена потребує тебе як ніколи. Ти повинен бути для неї опорою, а не слабкою тінню!
Бабуся Марія “збадьорила” його, як вона це вміла. Вона змусила його зрозуміти, що тепер він відповідає не лише за себе.
Я мушу віддати татові належне. Він послухався. Після того візиту бабусі він практично перестав вживати, дозволяючи собі лише символічні об’єми лише на великі свята. Він почав активно дбати про мене. Ми з татом залишилися удвох у квартирі, і наші стосунки стали неймовірно тісними та довірливими.
— Як твої справи в школі, Оленко? — питав він мене щовечора, допомагаючи з уроками. — Розкажи, що цікавого було сьогодні.
Ми жили в повній гармонії, і про ту, яка нас залишила, ми мовчали за замовчуванням. Вона стала нашим табу.
Час ішов. Я звикла до нового життя. Мої дитячі образи переросли у стійке відчуття зради.
Мама, звісно, намагалася налагодити зі мною зв’язок. Вона регулярно телефонувала, спочатку з іспанських, потім з інших, невідомих номерів. Вона надсилала повідомлення, намагалася розповідати про своє “щасливе” життя на Піренейському півострові, про те, як там тепло і які там чудові краєвиди.
Я слухала це все з холодною байдужістю. Я не відповідала. Вона не вислала нам жодного грошового знака, не намагалася підтримати фінансово, хоча тато важко працював, щоб забезпечити наше з ним існування. Її допомога була лише в словах, і ті були про неї саму.
Врешті-решт, я заблокувала кілька номерів, з яких вона мене особливо настирливо “діставала”.
— Олено, ти не повинна так робити, — говорив мені тато, — Це ж твоя мати.
— Тату, вона вибрала свій шлях. Я вибрала свій. І наш шлях тепер різний, — відповідала я.
Якось до нас прийшла моя бабуся по маминій лінії. Вона теж приїхала з наміром “налагодити мости”.
— Оленочко, ти маєш бути добрішою, — казала вона мені. — Твоя мама вчинила так, як їй підказало серце. Серцю ж не накажеш.
— Накажеш, бабусю, — відповіла я, — якщо маєш відповідальність перед родиною. А якщо ні, то це не “серце”, а егоїзм.
Після цієї розмови я припинила спілкування і з нею. Вони всі виправдовували її, але ніхто не подумав про те, як це вплинуло на нас, які ми відчували емоції. Для мене її вчинок був не “покликом серця”, а зрадою моєї довіри, моєї дитячої віри в родину.
Роки пролетіли швидко. Я успішно закінчила школу і вступила до університету. Наше життя з татом було спокійним і врівноваженим. Ми з ним стали найкращими друзями.
І ось, коли я вже була на другому курсі, вона повернулася.
Я не знаю, як саме це сталося, і як вони там “з’ясовували стосунки” з тим “Гомесом”, чи то пак – Мануелем але, за чутками, він просто виставив її за двері, купивши квиток в один кінець. Любов скінчилася, і мама вирішила, що тепер вона має знову бути з батьком.
Найбільшим моїм подивом і болем стало те, що тато її прийняв.
— Оленко, — сказав мені тато, коли я зателефонеувала. — Твоя мама тут. Вона просить вибачення. Ми вирішили відновити родину.
Я відчула, як усе всередині мене здіймається хвилею гніву і розчарування.
— Тату, ти пробачив її? Після всього? Після того, як ти ледь не зламався? — я не могла цього осягнути.
— Вона твоя мати, Олено. І моя дружина, — тато був сумний, але рішучий. — Кожен заслуговує на другий шанс. Ми знову розписалися.
Я розуміла, що це його вибір, але я не могла це прийняти. Вони відновили “родину”, але без мене.
Я знову “застрайкувала”. Я не бажала жити під одним дахом із матір’ю, яка повернулася, наче нічого не сталося, і яка вважала, що може просто “відновити” все, що зруйнувала.
Мене вмовляли всі. І тато, який постійно приїжджав до мене з пиріжками, просив “зрозуміти і пробачити”. І обидві бабусі, які телефонували і казали, що “мати — це святе”.
— Оленко, це ж твоя мати! Ти не можеш так! — казала мені бабуся Марія.
— Вона перестала бути “святою” для мене, коли вибрала іспанця бабусю.
Я досі не можу переступити через той вчинок, який розділяє нас із мамою. У моїй пам’яті дуже яскраво закарбувалися емоції того часу: моє дитяче відчуття безпорадності, залишеності, і її спокійний, рішучий погляд, коли вона йшла. Це було справжнє порушення довіри, і іншої назви, крім зрада, я цьому не підберу.
Випадково я зустрілася з нею лише один раз, у великому супермаркеті. Це сталося приблизно через пів року після її повернення.
— Олено, доню! — вона побачила мене і підійшла. — Як твої справи? Як навчання?
Я навіть не відповіла. Я мовчки розрахувалася за свій хліб і молоко, пройшла повз неї і пішла до виходу.
Мої подруги, з якими я живу в гуртожитку, постійно радять мені примиритися з мамою.
— Олено, вона ж твоя мати. Це ж так мило, вона повернулася! Можливо, вона шкодує!
— Вони не відчували того, що відчула я, — пояснюю я їм. — Вони не знають, що таке, коли тобі тринадцять, ти довіряєш найріднішій людині, а вона просто їде заради “кохання-зітхання”, яке потім закінчується тим, що її виганяють із квитком назад.
Я не знаю, чи зможу я колись пробачити маму за те, що вона зробила. Я не можу пробачити не її вибір, а те, як вона його зробила: егоїстично, без думки про мене, і з такою легкістю. Я не можу пробачити, що вона повернулася і вимагає “відновлення родини”, наче ми були її запасним варіантом.
Моє життя стабільне. Я успішна у навчанні. У мене чудовий тато. І я вважаю, що мені не потрібна людина, яка не змогла бути матір’ю, коли була потрібна, але яка згадала про свою роль, коли її виставили за двері.
Головна картинка ілюстративна.
