Ми з моїм чоловіком жили добре. Дуже добре. Щоправда, заміжньою жінкою я була рівно десять років тому.
Познайомились ми з ним у автобусі. А кажуть, що пристойні дівчата на вулиці не знайомляться. Не знаю, але ми познайомилися і ще цілий рік зустрічалися, перш ніж вирішили одружитися.
Зараз мені майже 50 років, а тоді я була молода, весела і навіть гарна. Весь час прагнула схуднути, хоча ніколи пухкенкою не була. А чоловік завжди бурчав:
– Навіщо мені суповий набір? Припини свої дієти, вони все одно не допомагають, тільки шлунок собі псуєш.
Так, він завжди дбав про моє здоров’я. Я тоді цього не розуміла. Мені хотілося, щоб, як у кіно – щоб він прокидався і ніс каву мені в ліжко, щоб квітами заспав все ліжко, щоб…
Одного разу він приніс каву в ліжко, виявилося, що пити її зовсім не зручно – весь час відчуваєш, що ось-ось виллєш її собі на нічнушку. Я попросила його більше цього не робити. Він любив мене по-своєму-піде на роботу, а потім дзвонить:
– Оль, одягни штани тепліші, сьогодні такий мороз!
Або побачить, що я на дачі відро важке піднімаю, біжить:
— Ну, куди ти надриваєшся? Важко було гукнути мене?
І хлопчаків наших-двох синів завжди вчив з повагою до мене ставитися.
Жили добре. Спочатку чоловік працював у будівельній фірмі простим робітником, потім заступником став, а потім і сам відкрив свою компанію. Побудували за містом дім, чоловік просив мене не працювати – треба за домом доглянути, та й на ділянці справ повно – то квіти посадити, то ягідку обробити, то грядки прополоти.
Взимку теж роботи повно є. А незабаром у нас сини одружилися. Почали онуків чекати. Тільки наші хлопці не поспішали з нащадками. Вирішили спочатку міцно на ноги стати. Але не минуло й трьох років, народилась у нас онука Стася. Живи, та радуйся. Чоловік її любив шалено, тому, коли в черговий вихідний старший син сказав, що привезе Стасю до нас (він кожен вихідний привозив), а чоловік раптом відмовився, я насторожилася.
— Що сталося, Сашо?
— Те й сталося, — роздратовано відповів чоловік. – Ці вихідні я на роботі проведу – знаєш, у нас планується перевірка. Я всіх своїх бухгалтерів попросив у суботу працювати, а сам, думаєш, побіжу додому відпочивати?
— Але ж це день, а ввечері ти прийдеш додому. Ми тебе зі Стасею зачекаємо.
— Кажу ж не знаю! Може, у батька переночую, щоб туди сюди не ганяти…
Сашко сам розумів, що верзе відверту нісенітницю, від цього сердився ще більше.
У суботу після того, як чоловік поїхав, я дочекалася обіду, завела машину і поїхала до нього. Ото гепало серденько. А мені завжди краще гірка правда, ніж солодка брехня.
Приїхала… Звісно ж, нікого там не було. Ну, тобто був охоронець зі своєю дружиною і все. Я поцікавилася, де Олександр Олексійович, але той лише плечима знизав:
— Не знаю, можливо, на об’єкті…
Я ще не встигла вийти з будівлі, як дружина охоронця виразно проказала своєму чоловікові:
— От нема гіршого, аніж бути такою наївною. Ти, коли мені заміну знайдеш, одразу скажи. А то вже все місто знає, а вона гасає, чоловіка шукає…
Сказати, що на мене вилили цебро крижаної води-нічого не сказати. І коли їхала, вже підозрювала про щось таке, але… Ну от ніяк не можна повірити людині, з якою ти прожив більше 25 років, що вона ось так зможе тебе зрадити. Це ж твоя найрідніша людина! Найближча! Це половинка тебе, і ось…
Я сіла в машину та набрала номер чоловіка:
— Сашо, нам з тобою терміново треба поговорити, — ледве промовила я.
— Олю, ну ж ти розумієш, я на ра…
— Немає тебе на роботі! Я стою біля твого офісу! Будь ти чоловіком!
Напевно, щось було в моєму голосі таке, що він не сперечався:
— Зараз буду. Ти де?
— Під’їжджай додому.
— Добре.
Я приїхала додому раніше за нього. Автоматично витягла валізу, почала збирати якісь речі… здається, навіть не її. Але голова відмовлялася думати.
Він приїхав, увійшов у хол і навіть не роздягався:
– Нам потрібно поговорити? – Запитав він.
– У тебе з’явилася інша жінка?
– Так. Я нічого не можу з собою вдіяти.
— Тоді нам не треба говорити. Ти підеш чи мені піти?
Куди я могла піти? Він це знав:
— Піду я, — промовив він, щось наскидав собі в чемодан і вийшов.
І ніби весь світ завалився. Все залишилося те саме, але не стало в цьому житті найголовнішої людини.
Не знаю, як хлопці це відчули, але спочатку приїхав молодший син, а за півгодини і старший примчав з усією своєю родиною.
Звісно, довелося їм усе розповісти. Я бачила, як у моїх хлопчиків ходили жовна під шкірою.
— Запам’ятайте, що батько пішов від мене. Від мене, зрозуміло вам, а ви йому так і лишилися синами. Він вас виростив, вивчив, допомагав, як міг, тому…
Хлопці лише нижче схилили голови.
І потяглися дні. Довгі-довгі. Та дні ще не так страшно, а ось вечори і ночі.
Я почала худнути, старіти, перестала на себе звертати увагу. Але якось приїхала Маринка подруга. Чоловік Маринки був близьким другом Сашка, і вона знала все. Кілька разів вона сварила мене за те, що я ніяк не можу забути чоловіка, а тут принеслася прямо озлоблена якась. Подивилася на мене і твердо скомандувала:
– Поїхали!
– Куди? – не зрозуміла я.
— Потім зрозумієш.
Вона привезла мене до дитячого oнкоцентр. А потім буквально за руку втягнула на перший поверх.
І я виявилася зовсім в іншому світі. Тут бігали лисенькі діти, а поруч із ними постійно перебували молоденькі матусі. Вони гралися з дітьми, щось розповідали їм, носили на руках.
– Ось! Дивись! – Безжально кивнула на них подруга. – Ось у них горе! Справжнє! А ти…
Цей день перевернув у мені щось. Тепер щодня я просиджувала в комп’ютері, шукала спонсорів на допомогу малечі. І знову навчилася радіти. Це було таке щастя, коли хоч якусь дитину вдавалося врятувати.
А нещодавно, на мій день народження я чекала на синів з привітаннями. Тому не надто здивувалася, коли двері в моєму будинку відчинили ключем.
— Синочку! А чому не попередив? – Крикнула я з кухні, розраховуючи, що приїхав старший син.
Але на порозі стояв чоловік.
— Можна? – Запитав він.
— Звичайно, це ж і твоя хата теж, — знизала плечима я.
Сашко виглядав дуже погано. Непоголений, якесь кумедне пальто-з претензією на молодіжність, замість сорочки футболка, причому, не першої свіжості. За ці десять років, що його не було, я бачила його вперше.
— Їсти будеш? – Запитала я.
Ні, я не розраховувала на повернення, але… але Сашко був батьком моїх дітей, він прийшов, отже, щось у нього сталося. І йому потрібні були не мої закиди, а… бозна, що йому було потрібне.
— Олю, пробач мені… якщо зможеш, вибач. І ще… я залишуся тут, — опустився на стілець Сашко. – Я не можу більше.
— Дивись сам, – знизала я плечима і вийшла.
Я нічого не почала питати, не допікала питаннями, бачила, що Саша сам хоче щось пояснити, але була не готова до розмови.
Маринка мені багато пояснила. Сашко розповів її чоловікові, а вона, звичайно ж, не могла стерпіти, щоб не сказати мені.
— Ну що ти, Ольго! – сиділа вона переді мною, у кафе, де ми з нею домовились зустрітись. — Все банально. З’явилася молодичка, якій захотілося круто пожити. Та й давай вона всі чари застосовувати. А твій Саша повівся. Ой, не крився, мій би теж клюнув. У них же цей комплекс старості. Їм обов’язково треба довести, що вони ще ого-го! А у твого дівчина заявила, що при надії. Твій і розтанув.
Не міг він дівчинку з дитям залишити. А потім побачив, як ця дівчинка ставиться до своїх батьків. Вона прямо грубо на них, уявляєш? А твій Сашко і на свого батька батька зроду голос не підвищував, і не міг терпіти, коли хтось до літніх людей пащекує. От і тримався, доки батьки ще жили. А вже на порозі вічності його нова теща і сказала, що син у її донечки не від Сашка. Той зробив аналіз – точно! Ну… вирішив, що допомагати хлопчику буде, той ні в чому не винен, але жити з цією жінкою більше ні дня не міг. А тепер сама вирішуй – будеш ти з ним жити далі чи ні.
І ось щодня я думаю – а чи варто пробачити? Адже це не просто сказати «я прощаю тебе». Тепер же він десь затримається, а я вже подумаю, що в неї, він скаже мені, що картопля пересолена, а я почну кричати, щоб ішов до своєї молодиці, хай вона йому варить.
Загалом, при кожному зручному і незручному випадку згадуватиму зраду. Чи вистачить у мене сили не нагадувати йому?
От і гадаю. Розумію, що маю щось вирішити, а не можу. Може, хтось поділиться мудрою порадою?
Фото: Олександра К.
