За кілька місяців до свого дня народження, я дізналася, що мій чоловік Денис має іншу. Я звісно ж, помічала зміни в його поведінці, але списувала на втому і те, що він хоче заробити більше грошей. Адже ми мріяли про заміський будинок.
Я готувалася до свята – шукала в торговому центрі всю відповідну атрибутику, а тут мій погляд привернув до болю знайомий силует. Я обернулася і побачила чоловіка з якоюсь зовсім молоденькою дівчиною, років 20, не більше. Вони мило воркували, обіймалися і хіхікали. Я одразу все зрозуміла. А коли мене побачив чоловік, хотілося просто провалитись під землю. Не чекаючи пояснень, я попрямувала до виходу. Не пам’ятаю, як дісталася додому, все було, як у тумані. Ком у горлі і нескінченна гіркота розчарування, упереміш зі слізьми, вибили мене щ реальності на весь вечір і ніч. Прийшла до тями вранці, від дзвінка у двері. На порозі стояв він – мій, але не мій… Денис.
Чоловік почав мовчки= збирати речі. Поглядав на мене скоса і, нарешті, дуже сухо, але вимовив:
– Дякую за доньку! Я йду… Вибач…
Я дуже не хотіла показувати, як мені важко, але емоції брали своє. Я нічого не відчувала, ніби всередині мене пустота. Я навіть не змогла йому сказати жодного слова, хоч мені хотілося кричати! Але, замість цього, я просто злилася з диваном. Він пішов. Тихо. Мирно. Без зайвих слів. Наступні кілька днів я не могла ні їсти, ні пити, ні спати. Пощастило, що я була у відпустці, бо на роботу ходити не змогла б.
Підтримувала донька, дзвонила щодня. Переживала, що не може приїхати, адже була на стажуванні в Німеччині. Приходила подруга Марія, щоб мене якось відволікти, запросила на День Народження до сина. Це був мій перший вихід з дому, після всього абсурду… Як він міг?! Як він міг, так вчинити зі мною? І це після 24 років шлюбу, як мені здавалося, душа в душу… Я не розуміла, навіщо такій молодій дівчині мій чоловік, навіщо вона розбиває сім’ю. Якщо чесно, в голові крутилися думки про те, що це все несерйозно, про те, що він скоро повернеться і проситиме вибачення. Я просто уявляла собі, як його пробачу.
Бурю моїх думок перервав чоловік, який запросив мене на повільний танець, він був дуже чемний і галантичний. І треба зізнатися, я вперше за весь цей час відчула себе жінкою. Марія познайомила мене з Костянтином. Це був брат її чоловіка, який приїхав спеціально з Києва, на день народження до племінника.
Ми душевно розмовляли, виявилося, що він не одружений, йому сорок п’ять років і живе він у столиці. Надиво, у нас було багато спільних тем та інтересів. Вечір пролетів непомітно, і тільки вдома я зрозуміла, що навіть ні разу не згадала про чоловіка. З Костиком ми обмінялися номерами телефонів і цього ж вечора він повернувся до Києва. На ранок зателефонував чоловік та уточнив, коли я зможу підписати заяву про розлучення. Я вирішила не тягнути.
Вийшла на роботу. Щодня зідзвонювалася з Костею. Він постійно питав чи тепло я одягнена (адже на вулиці холоднеча), чи обідала сьогодні… За всі роки життя з чоловіком пліч-о-пліч, я не відчувала такої турботи, яку проявляв Костя, навіть просто телефонувавши. Якоїсь миті, я для себе зрозуміла, що це саме та людина, яку сам Бог мені послав.
Згодом ми перебратися до столиці.
Минуло вже п’ять років з моменту тих буремних подій і майже рік, як я чекаю Косю додому, а я й досі вдячна долі, що на моєму життєвому шляху зустрілася, ця молода дівчина (ім’я якої, я навіть не знаю). Адже тільки за ці роки, я справді зрозуміла, що таке щастя і що означає бути по-справжньому коханою.
Зараз наше щастя поставлене на паузу, але я чекаю на свого Героя! Молюся і щиро мрію, що Бог відміряє на ще трохи щасливих років разом. Я твій тил, Костику! Повертайся скоріше!
