Моя Алла, моя найстарша донечка, пройшла зі мною всі мої негаразди і я її дуже люблю. Проте, як я не намагалася впливати на неї, вона була дуже вперта і стояла на своєму. Поки ти ще юна, то така впертість може й добре, але, коли тобі вже й за тридцять, а далі добирається до сорока, то що я мала робити? Взяти хворостину?
Я б радо взяла, але ж вона мені сказала, що я своє життя зруйнувала і не маю лізти в її. Вона права, бо я справді не вжилася з першим чоловіком, думала, що знайду іншого, кращого і не дуже тримала язика за зубами, все вимагала від нього якихось звершень, а сама нічого не робила, бо була свято переконана, що мені все має впасти до ніг. Я любила донечку, але не могла себе стримати щодо її батька.
Ми розійшлися, коли Аллі було десять і далі я почала собі шукати нового чоловіка, який би кинув світ до моїх ніг. Але його не було, я тоді злилася і казала, що хто ж на мене гляне, коли я свою молодість віддала такому невдасі, як її батько. Не скупилася я на слова і це було при дитині…
А потім я зустріла Олега і наче все мало вдатися цього разу. Тим більше, що спільна дитина мала сім’ю тільки зміцнити. Різниця між дівчатками була в п’ятнадцять років і вже було зрозуміло, що я більше тепла віддавала молодшій доньці, що тут дивного.
А от Алла почала всіма силами відсторонюватися від мене і від того, як я живу.
– Я буду дітей на світ приводити тільки тоді, коли буду мати дах над головою і чоловіка, який мене любитиме!
– Ой, ой, думаєш, що наймудріша, а життя своє зробить!
Але вона була дуже наполеглива і справді вийшла заміж та вони з чоловіком працювали над тим, щоб мати власне житло, далі, щоб мати запас, далі подорожували.
А я ж їй тоді казала, коли їй було тридцять, щоб вона вже думала про дитину!
– Мамо, ми ще ремонт не зробили в квартирі, яка дитина, ми хочемо, щоб все було найкраще!
Я знову її просила кожного року, але вона казала, що ще встигне, от дороблять проєкт, от поїдуть туди, от зроблять те… Дійшло до того, що їй тридцять вісім років і тепер вона те й робить, що лікується, бо дитина ніяк просто так не виходить!
Я дуже за Аллу переживала, але й за своє життя теж мала чим перейматися, бо Олег пожив зі мною вісім років і покинув, тому я вимушена була переїхати до батьків, покинути доньку і податися на заробітки.
За ці роки я купила собі квартиру і мріяла подарувати квартиру і Ользі, адже жінка має мати власний куточок.
Коли ж донька сказала, що вона при надії і скоро весілля, то я тільки впевнилася в правильності свого рішення. На весіллі я подарувала молодятам ключі від квартири і всі дуже тішилися, але не Алла…
– Я все життя працювала аби мати щось своє, а ти отак просто купуєш їй квартиру? Мені ти ні копійки не дала!
– Не правда, я пересилала тобі гроші!
– То були крихти!
– Дитино, я мусила й про себе думати, а ти тоді хотіла дуже все сама робити, чи я тобі весілля не справила, як ти хотіла? Ти ж сама хвалилася, що більше за мене заробляєте, то чого я тут вже винна?
Але донька стоїть на своєму. Каже, що якби мала власний куточок, то б давно зважилася на дитину і я в тому винна. Розсудіть нас, будь ласка, бо я вже не знаю, де правда, а де вигадка.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
