Я не розумію логіки своєї колишньої невістки, як не намагаюсь. Я була за кордоном останні десять років, приїхала лиш на їхнє весілля і була на хрещені онука, але з якогось тобі дива саме я винна у тому, що їхній шлюб розпався. Настілки винна, що тепер вона мені в очі каже таке.
Я у життя свого сина дорослого не втручалась. Та й, як могла якщо була за тисячі кілометрів на іншому континенті. Сашко виріс роботящим, дуже розумним і відповідальним, тут мій батько постарався і мама, які фактично його і виховали.
Я ж була дуже доброю мамою у якої можна було попросити чого завгодно і яка раз на рік забирала на місяць до себе за океан, аби відвідати парки розваг і досхочу веселитись той час.
Я знала, що у Сашка є дівчина і що вони зустрічаються уже не перший рік. Я його з одруженням не швидила, адже поглянувши на місцевих чоловіків розуміла, що спершу треба в життя знайти себе, а вже потім брати обов’язок за сім’ю.
Йому було майже тридцять коли вони із Галинкою все ж одружились. Я їм на весілля подарувала квартиру і ключі від авто для нареченої і нареченого. Автомобілі були дорогі, квартира велика, тож я вважала, що зробила все для того, аби сім’я мала гарний старт і жила не економлячи на собі роками, аби придбати власний куточок.
Щомісяця я надсилала гроші сину і невістці. Не так щоб надто багато, всього триста, чотириста доларів. Допомагала, хоча знала, що у обох є роботи і вони можуть собі дозволити жити безбідно і без тих доларів.
Другий раз я невістку побачила вже коли онук мій з’явився. Приїхала я на хрестини із гарним подарунком малюку і молодим батькам. Все було ніби, як добре і я не бачила між молодими якихось інших відносин, ніж були на весіллі. Ьож для мене стала повною несподіванкою новина про те, що син пішов із сім’ї уже за місяць по тому.
Невістка зібравши речі переїхала до батьків, а мій Сашко надумав приїхати до мене на постійне проживання. Та й з роботою у нього в Україні не склалось, він вирішив будувати життя із нуля на новому місці.
Сашка я прийняла, а з невісткою намагалась підтримувати зв’язок і допомагати. щомісчно і гроші надсилала і посилкилетіли з-за океану. а то не дешеве задоволення, скажу я вам. От так три роки тривало, аж доки цьогоріч я не приїхала в Україну у справах. Узяла торбу гостинців і пішла навідати онука, та от не побачила, невістка не дозволила.
Бачте, Галина саме мене зробила винною у тому, що її шлюб не був щасливим. Те, що я передавала гроші, те, що син мій мав усе для гарного життя і зіпсувало їхні стосунки.
— Якби ви із сином поговорили, якби заборонили йти із сім’ї, то ваш онук ріс при татові. І тепер ви надумали родичатись:? З якого такого дива? Не хочу бачити ні вас, ні Сашка.
Коли ж я поцікавилась, чому ж вона тоді погоджується приймати наші подарунки і гроші, та зробила здивоване обличчя, мовляв, то так і має бути, бо ж то і син і онук наш, тож ми повинні.
Місяць я пробула вдома, але навіть звіддаля не побачила свого онучка. Галина на дзвінки не відповідає і не бажає нічого змінювати.
Сашко лиш головою хитає і каже, що зараз нам не варто втручатись. Йому все просто – малий виросте і все зрозуміє, тоді і будем спілкуватись. Більш того, за його словами тепер не потрібно і гроші і передачі Галині надсилати через її ставлення.
А от я не знаю, як тепер і бути? Може хто був у подібній ситуації, як правильно вчинити? Справді, не нав’язуватись, не допомагати?
Головна картинка ілюстративна.
