Я ніколи не могла повністю зрозуміти свою свекруху, Лідію Семенівну. Вона, як і більшість людей на пенсії, працює двічі на тиждень, аби мати додатковий заробіток.

Вона їздить на прибирання до однієї дуже забезпеченої родини у заміський будинок, де їй платять значну суму за день, і вона каже, що це чудова допомога до її скромної пенсії.

У неї є чоловік, Григорій, який є вітчимом мого Павла. Чоловік він, прямо скажемо, не дуже серйозний. Він ще не на пенсії, працює, але має слабкість до міцних напоїв.

Тому більшу частину свого заробітку він віддає свекрусі. Лідія Семенівна каже, що їхній сімейний бюджет дозволяє жити, але дуже скромно й ощадливо. Проте я іноді помічаю у неї нові покупки, як-от нещодавно вона придбала собі сучасну кухонну техніку.

Проблема не в її фінансовому стані, а в її методах.

— Я не розумію, навіщо ви це робите! Це несправедливо щодо дітей! — Мій голос зривався, а в трубці панувала напружена тиша.

— Ох, Зоряно, не драматизуй, — пролунав спокійний, наче сталевий, голос Лідії Семенівни. — Це виховання, дитинко. Їм треба знати ціну речам.

— Ціну? Ви водите їх у найбільший магазин, де ці полиці, заставлені всілякими привабами! Вони ж маленькі! Вони бачать ці барвисті коробки, просять, а ви їм лекцію про свій скромний бюджет! Це ненормально!

— Ненормально — це ростити невдячних споживачів. Софія просила того величезного єдинорога, а Марічка — тієї ляльки, що коштує, як мій дводенний заробіток. І що, я маю кидати на це весь свій скромний прибуток? Вони мають знати, що це неможливо!

— Але ж ви могли просто купити продукти у звичайному магазині, де немає таких спокус! Навіщо ви влаштовуєте цей цирк, де діти плачуть?

— Вони плачуть дві хвилини, Зоряно. Зате потім, коли ми обираємо найкращий йогурт чи смачне тістечко, вони цінують це. Це мій метод, і він працює. А якщо ти вважаєш, що твої дівчатка “обділені”, то, можливо, проблема не в моєму методі, а в твоїх навичках.

На цьому моменті я ледве стрималася. Її звинувачення у моїй некомпетентності як матері стало фінальною краплею. Я зрозуміла, що ця розмова не приведе до примирення.

Лідія Семенівна дуже любить своїх онуків і часто просить віддати їх до неї на вихідні. Вона бере наших двох дочок — Софії вісім років, а Марічці шість, — а також онука від своєї доньки, моєї зовиці Олени, п’ятирічного Данила.

Звісно, ми їй це дозволяємо. Як бабуся, вона справді чудова. Вона читає дітям казки на ніч, гуляє з ними, придумує ігри, намагаючись відволікти їх від планшетів та телефонів, які вважає великим злом. Вона дуже смачно готує і пече — одним словом, справжня, класична бабуся.

Григорій, хоч і має ту слабкість до міцних напоїв, у дні приїзду онуків взагалі не вживає. Свекруха суворо вимагає, щоб діти не бачили його «нетвердої ходи». Але сам «дідусь» не любить залишатися з дітьми віч-на-віч, тому Лідія Семенівна завжди і скрізь бере всіх онуків із собою.

— Якщо ти залишаєш їх на мене, ти залишаєш їх на нас обох, — якось сказала вона мені. — Але я не хочу, щоб твій чоловік (Павло, мій чоловік) чи хтось інший говорив, що я не дивлюся за дітьми належним чином, поки Григорій не в змозі цього робити. Тому вони будуть зі мною.

Я тоді погодилася. Зрештою, це краще, ніж сидіти вдома, приклеєними до екранів.

Одного разу, коли я забирала дівчаток, Софія, старша, була надута, а Марічка тихенько схлипувала. Я одразу насторожилася.

— Марічко, сонечко, що сталося? — запитала я, обіймаючи її.

— Бабуся не купила мені цукерку! — прошепотіла вона.

— Ну, добре, я куплю тобі цукерку вдома, — заспокоювала я.

Але Софія, більш відкрита і прямолінійна, сказала:

— Ні, мамо, справа не в цукерці. Бабуся повела нас у той величезний магазин, де всі ці іграшки. І ми бачили.

— Так, — підтвердила Марічка. — І Данило хотів той конструктор.

Я повернулася до Лідії Семенівни, яка стояла поруч із байдужим виразом обличчя.

— Лідіє Семенівно, про що говорять дівчатка?

Свекруха злегка усміхнулася, як усміхається вчитель, який пояснює складну теорему.

— А, про це. Я вирішила, що ми разом підемо в супермаркет і оберемо продукти, аби їм було цікавіше їсти те, що вони самі обрали. Це ж частина турботи, Зоряно. Але вони, звісно, почали просити іграшки.

— І що ти їм сказала?

— Сказала правду. Що наш бюджет не дозволяє. Що іграшки — це подарунки лише на свята. Я пояснила їм, що мій заробіток і пенсія, а також скромна частина від Григорія, йдуть на їжу, одяг та комунальні послуги. Не більше. Вони повинні розуміти, що не можна купити все, що хочеться.

Я відчула наростаюче роздратування.

— Але чому саме в цей магазин? Він схожий на дитячий рай, де іграшки стоять прямо на вході!

— Тому що тільки там є гарний вибір продуктів! — відрізала вона. — Я не хочу вести їх у той маленький магазинчик біля будинку, де навіть якісного сиру немає. Я готую для них, і хочу готувати смачно!

І ось тут, я зрозуміла її дивну звичку. Замість того, щоб заздалегідь запастися продуктами, вона веде всіх дітей у великий супермаркет. Вона каже, що дозволяє їм “самим обирати смачненьке”. Але є у неї один закон: обираємо лише продукти! Іграшки та інші дитячі радощі можуть бути лише подарунками на свята, на це немає “зайвих грошей”.

Справа була саме в тому, що на вході магазину розташовані всі ці привабливі іграшки, барвисті набори та різні дитячі “радощі”. Звісно, у дітей розбігалися очі, вони хапали з полиць те, що хотіли, і просили бабусю купити.

А бабуся категорично відмовлялася. Вона спокійно, але твердо забирала іграшки з дитячих рук і ставила їх назад на стелажі. А потім починала онукам читати лекцію про те, що у неї скромний дохід, і вона не в змозі їм усе це придбати. Навіть дитячі сльози її не розчулювали!

Я була просто збита з пантелику. Навіщо вона це робить? Це такий процес виховання? Навряд чи. Чи є у бабусі якісь дивні схильності? Теж не схоже, адже в іншому вона добра і турботлива.

Наступного дня я їй зателефонувала і висловила все, що думала.

— Навіщо ви це робите? — запитала я, намагаючись контролювати свій тон. — Ти свідомо накручуєте дітей! Водите їх туди, де вони побачать, що їм хочеться, а потім демонстративно відмовляєш!

— Зоряно, ти не розумієш, — відповідала вона, тримаючи оборону. — Я не накручую їх, я вчу їх. Учу цінувати те, що ми можемо дозволити. Коли ми обираємо найкращі фрукти чи сир, вони це цінують. Вони не можуть мати все. А в іншому магазині, я вже казала, вибір обмежений! Мені легше визначитися, чим їх годувати на вихідних, які страви приготувати, як їх прикрасити.

— ТКраще викликати сльози у дітей, ніж поїхати у той магазин заздалегідь? — Я відчула, як моє терпіння вичерпується. — Це просто знущання!

— Я не вважаю це знущанням, — її голос став холоднішим. — Це реальне життя. І я не буду міняти свої звички заради твоїх “капризних” дівчаток. Ти б краще вихованням займалася, а не звинувачувала мене.

Я була настільки вражена її впертістю і відсутністю емпатії, що просто повісила слухавку.

Але історія на цьому не закінчилася. Мені зателефонувала Олена, моя зовиця, мати Данила.

— Привіт, Зоряно, — почала вона одразу, без привітань. — Ти що це на маму наїжджаєш?

— Наїжджаю? Я просто сказала, що не варто водити дітей у те місце, де купа краси яка їм недоступна!

— А я вважаю, що ти просто не вмієш виховувати. Це ж лише твої дівчатка такі вередливі! Мій Данилко — дзвіночок, він усе розуміє. Я йому пояснила, що бабуся не багата, тому він не ниє, коли вона відмовляє. Він у мене слухняний, а твої.

— Що значить, “мої капризні”? Вони — діти! Звісно, їм багато чого хочеться! Хіба це нормально, що твій син мовчун, і всі мають бути такими?

— Так, це нормально, коли дитина розуміє фінансові обмеження! — вона підвищила голос. — І взагалі, хочеш, щоб дівчатка мали іграшки — дай їм сама гроші, нехай самі купують!

Оце вже номер! Ми з чоловіком теж не “мішками гроші кидаємо”, але ми ж не тведемо дітей туди, де купа різного і гарного та ще й дорогого! Я була обурена. Мені було неприємно, що Олена, замість того, щоб розібратися, підтримала матір і ще й почала звинувачувати мене у поганому вихованні.

Ця ситуація стала причиною нашої великої, хоча й тихої, суперечки з Павлом.

— Ти маєш поговорити зі своєю матір’ю, Павле, — сказала я йому ввечері. — Це виходить за межі здорового глузду. В

Павло сидів на дивані, дивлячись у телефон.

— Ну, вона ж не хоче їм зла, Зоряно. Це її метод. Може, вона так показує, як важко їй заробляти гроші, щоб ми цінували її турботу.

— Я ціную її турботу! Але я не ціную її методи! — Я була рішучою. — Я не хочу, щоб вона так вчиняла над моїми дочками. Якщо вона продовжить це, я більше не віддам дівчаток до неї на вихідні.

Павло нарешті відірвався від телефону.

— Ти розумієш, що ти говориш? Це ж бабуся! Вона їх любить! І ти хочеш її цього позбавити? А я? Ти знаєш, як я чекаю цих вихідних, щоб поїхати на риболовлю і відпочити від сімейних справ?

Я подивилася на нього з розчаруванням. Його пріоритетом був не емоційний стан дочок, а його риболовля.

— Тоді ти сам будеш проводити всі вихідні з дочками! Або ж ти сам поговориш зі своєю матір’ю і чітко поясниш, що, якщо вона хоче бачити онуків, вона має купувати продукти в іншому місці, або робити це самостійно!

Павло відкинувся на спинку дивана, потираючи скроні.

— Ти створюєш проблему там, де її немає, Зоряно. Це ж не проблема узагалі.

— Для мене, як для матері, це нестерпно.

Він не вирішив проблему. Він просто відсторонився від неї, заявляючи, що я сама буду займатися дочками, якщо “напружую” його матір.

Тепер я стою перед вибором: або підірвати стосунки зі свекрухою та чоловіком, захищаючи дочок від цього дивного виховання, або закрити очі і дозволити цей “цирк зі сльозами” щоразу, коли дівчатка їдуть до бабусі.

Я люблю Лідію Семенівну, вона добра до дітей, але її принципи часом переходять усі межі. Я знаю, що мій обов’язок — захищати комфорт своїх дітей.

От що робити? Відсторонитись від люблячої бабусі узагалі?

Головна картинка ілюстративна.