fbpx

Я не розумію, що я такого сказала, щоб у моєї майбутньої свекрухи так полізли брови вгору. Вона глянула на Артура дуже багатозначно і не дивно, що після цього я більше їх ніколи не бачила

Мені було вісімнадцять років, коли я пішла вчитися в обласний центр. Там я познайомилася з одногрупником Артуром, якого дуже сильно покохала. Мені здавалося, що між нами взаємна любов. Ми зустрічалися вже рік, коли я зрозуміла, що при надії, але не хотіла говорити про це Артуру. Я чомусь вірила що він найперше має запропонувати мені руку й серце, познайомити зі своїми батьками, а тоді вже весілля і звістка про малюка.

Чи то він зрозумів мої натяки, але таки запросив мене до себе в гості, де я познайомилася з його мамою і татом. Вони питали мене про різне: про те, де працюють мої батьки, що я планую робити після закінчення навчання і я про все чесно розповідала. Що мої батьки живуть в селі і працюють на фермі.

– У вас тут так гарно, у нас зовсім не така хата,- я намагалася зробити їм комплімент, бо й справді, вони жили багато, не так як ми.

А тоді я сказала ту фразу після якої більше не бачила Артура.

–  Я планую вийти заміж і займатися дітками і бути щасливою – ось такі мої плани на життя.

Хіба я сказала щось не те, адже всі жінки мріють мати коханого чоловіка і діточок, мріють прожити довге і щасливе життя. Що тут такого крамольного?

Зі мною холодно попрощалися і на наступний день я Артура не бачила біля свого гуртожитку, не бачила його й на парах і дуже хвилювалася, щоб нічого не сталося. Через тиждень його відсутності я пішла до нього додому, але там мені ніхто не відкрив двері. Я ходила туди ще місяць, але завжди було замкнено і не було ні Артура, ні його батьків. Я не розуміла, що коїться. Очі мені відкрила подруга.

– Та не хочуть вони тебе за невістку і синочка забрали кудись за кордон, а ти тепер будеш сама.

– Він кохає мене! Цього не може бути! Він вернеться до мене.

– Ага, біжить, – скривилася подруга, – слухай, ти не перша і не остання в такій ситуації, тому думай як будеш жити з дитиною сама.

Звичайно, що мої батьки не втішилися такій новині, але мене підтримали. Я закінчила навчання і пішла працювати, і не просто працювати, а я була готова двадцять чотири години вдосконалюватися, лиш би мої старання оцінили. В колективі мене не любили ні жінки, бо вважали, що я їх підводжу, бо ж у них діти і вічні відгули, а я готова й у відрядження, й у вихідні працювати.

– Ти завищуєш планку!

Чоловіки теж на моєму фоні губилися, бо звикли, що підвищують лише їх, але через п’ять років я їхала в столицю на вищу посаду.

Я не просто переїхала в столицю, а й перевезла до себе батьків і доньку. В тридцять п’ять вийшла заміж за дуже хорошого чоловіка, у нас двоє діток з ним. І ось мені п’ятдесят років, діти вітають, онук несе квіти, батьки мої на чільному місці.

Я обводжу їх поглядом і розумію, що все в моєму житті склалося і вдалося – я вийшла заміж, у мене чудові діти і я щасливо живу, і сподіваюся ще проживу. То чому та жінка так була задерла голову? Адже вона сама була заміжня і мала дитину і в цьому не було нічого такого, але варто було мені сказати вголос цю істину, як я одразу стала пристосуванкою в її очах.

Ви б як пояснили таку поведінку жінки і матері?

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page