Я не сподівалася багато від чоловіка, знала, що він мене не любить, але він перейшов навіть межу мого безмежного терпіння. Я пробачала йому неуважність і нелюбов, але це вже вибачити не змогла.

Це правда – я намагалася вгодити Степану, аби він мене оцінив та взяв заміж.

– Де твоя гордість, – питали мене мама й тато, а я не знала де, я ж так вихована ними, що треба все заслужити, то чому я зараз не маю заслужити любов у Степана?

Ні, справді, ви ж самі чули, що повагу треба заслужити, любов треба заслужити, подяку треба заслужити, навіть «мамо» треба заслужити. Ні, не чули? А я чула з самого дитинства.

Я старалася так і робити – гарно вчилася, була слухняною і справді мала з цього зиск – мама купувала мені одяг, солодощі і іграшки. Чим краще я себе вела, тим частішали подарунки.

Стосунки, це ж по суті, бартер – ти мені, а я тобі. Те, що я ввесь час поки тільки давала Степанові і нічого не отримувала взамін, це нічого, просто він мені потім віддасть велетенським подарунком. І цього велетенського подарунка у вигляді заміжжя я й чекала.

Степан гарний і всі дивувалися, чому він на мене вибрав, але я ж знала чому – бо я старанна, смачно готую і я завжди радісно зустрічаю. Поки перед ним красуні мерехтять помадами та платтями, я чекаю в чистій квартирі зі смачною вечерею, зроблю масаж і вислухаю про труднощі на роботі. І нічого не вимагаю. Поки.

Але ж це саме собою має бути, якщо я навіть це вголос не озвучую, адже віддяка має бути завжди. Це ж елементарно!

Далі я зрозуміла, що при надії і була дуже рада. бачте, подарунок один вже прийшов і тепер лишається, щоб Степан на мені одружився.

Але той сказав, що не планує цього робити і взагалі до дітей йому ще зарано. Але ж я старалася, розумієте?
Він все одно приходив смачно поїсти, щоб йому промасажували спинку і вилити свої жалі.

Мені була вже важко рухатися і згинатися, але ж я старалася. Мама й тато щось говорили про гордість. А я не розуміла про що вони взагалі – я стараюся!

Після появи малюка Степан ще кілька разів приходив, але його дратувало пхикання малюка і він чекав, що я оберу його. Проте, мені тепер чомусь стало взагалі байдуже чи є Степан чи його нема – у мене був син! Це така всеосяжна любов і дивно, що вона була просто так, син дивився на мене з такою радістю, яку я б ніколи в житті не могла заслужити, а він давав мені це просто так.

Якось посеред ночі малюк весь палав, я телефонувала на швидку. Але там сказали приїхати самій, бо у них всі машини на виклику. У Степана була машина і я йому зателефонувала, але він не брав слухавку, коли я вже в таксі йому телефонувала, то він роздратовано сказав, щоб я його не будила такими дрібницями і взагалі йому завтра зранку на роботу.

Ми з сином провели місяць в стаціонарі. Мене відвідували батьки та друзі, але Степан навіть не дзвонив.

Через сорок років я зустріла його в парку, хоча в цьому зігнутому чоловікові годі було впізнати того красеня.

Син вів мене попід руку і ми обговорювали сюрприз для мого чоловіка, я б і не помітила його, якби той не вигукнув:

– Віро! Впізнаєш?, – він пильно дивився на мене і на сина.

– Ні, а ми знайомі?, – відповіла я і минула своє минуле.

Я вже тепер розумію, що є люди на яких не варто витрачати зусилля, ні слово, ні діло, вони ніколи не оцінять, як би ви не старалися. Треба мати щастя чи розум розпізнати їх на тому етапі, коли вони не вип’ють з вас всі життєві соки і сподівання, правда ж?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page