Ми з чоловіком вирішили поїхати в гори на гриби, зараз сезон, то він і попросив у свого колег переночувати, щоб з самого ранку піти.
Ми приїхали не з пустими руками, я взяла до чаю і нам перекусити бутерброди та котлети. Думаю, що там газдиня зробить картоплі і так ми собі поїмо, бо картопля в селі, то наче у нас макарони – її багато і не шкода.
Чоловік сказав, що переказав все колезі, що ми будемо, але аби нічого не готували, бо ми собі веземо з собою.
Приїхали і бачу, що господиня, жінка мого віку, вся як то кажуть «в милі», я подумала, що вона просто невдоволена, що прийшли гості.
– Ой, та мені Василь запізно сказав і я нічого не приготувала, – червоніє вона.
– Та що ви, я з собою дещо взяла на перекус, не переживайте, – кажу я і з тим в хату заходжу і тут мені щелепа падає просто на підлогу, бо стіл практично ломиться від наїдків.
Там і картопля варена, деруни, сметанка, гриби і тушковані, і підливкою і мариновані білі, вареники з сиром і картоплею, бурячки з хріном, помідори мариновані, огірки дублені, підсмажка була з такою кількістю цибулі і шкварок, що у мене аж слинка капала.
На десерт господиня соромлячись і перепрошуючи поставила пляцок зі збитими вершками з цукром.
Я вже не мала куди ту смакоту пхати, а вона ще суниці мені дає.
– То розморожені, трохи захолодні, – і винувато очима кліпає.
Я спочатку гадала, що то вона якось так грає, хоче нас розсмішити, пожартувати так, мовляв, от я наварила і напекла за пів дня так, як ти, міська, й за два дні не зможеш, але так і бути те все притрушу жартом, бо моєму чоловікові ще з твоїм робити.
Але ні, я вам кажу, жінка була дуже засмучена, що на її думку не може нас гідно прийняти, бо не було достатньо для того часу.
Далі почався другий раунд, бо дуже вона перепрошувала вже за свою скромну хату, що не має як міських гостей поставити спати.
– Ой, та ви до такого ремонту не звикли, – й далі вона червоніє та очима кліпає.
А там все в дереві, полаковане, пахне гарно, рушники всюди і вишите, ще по-старому. Ванна звичайна, хоч і ремонт ще десь років п’ять тому такий модний візерунок був, але все чисте і гарне.
А ту, ну вже не знає, як то перепросити.
– Та я вже своєму кажу аби збирав на хату в місті і може будемо жити, як люди. а то навіть нема як гостей прийняти, – каже вона.
Я почала її переконувати, що у них просто чудово, а вона махнула рукою:
– Ви добра жінка і мене хочете втішити, але я хіба не знаю, як то люди живуть, а ми звідки візьмемо, як тільки один Василь на роботі, а ми отак біля господарки.
– Та не кожна жінка зуміє так чоловікові гроші й приберегти і на добре пустити. Що ви вже так про себе думаєте, – здивувалася я.
– Та де, я нічого вже тепер не знаю, як то далі жити. Бо он люди, які хати, які ремонти, машини мають, а я нічого за своє життя не пристарала і вже й не настараю.
Далі зранку так само вона всього наготувала і перепрошувала, що все таке простеньке, а ми, певно звикли до іншого. Я після такого ситного сніданку не хотіла нікуди йти, бо кроку не могла ступити.
Грибів ми назбирали, подякували за гостину, але більше я не маю бажання до них їхати, якось мені аж незручно, а чого – сама не знаю. А ви б що на це сказали?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
