Я не сподівалася, що мій колишній чоловік таку мені свиню підсуне. Я на нього кращі свої роки витратила, а він мені таке зробив, віддячив? Не міг помовчати? Ну спитав він тебе, чого ти за жінку не борешся, не намагаєшся вернути, а ти що?

Я з Василем прожила п’ять років, як прожила… Проіснувала, де ж я знала, що він так кожну копійку мені рахуватиме?

Я виросла в родині, де тато заробляв добре і ми з мамою не мали ні в чому відмови. Як тато приїздив з вахти, то ми вже на наступний день були на базарі. А тут, отримає зарплату та мені виділяє якісь копійки та каже:

– Це тобі на плаття, бо у нас з їди все є.

Але він не уточнює, що те «все» треба або посадити, або попірити, або викопати. А як в магазині купити, то на тиждень тих грошей і стане.

Тоді я пішла на роботу, хоч він і казав, що я можу за такі копійки й вдома сидіти, але я була категорична:

– Хай мені буде дві гривні, але я буду між людьми.

Так, те, що я заробляла, то я витрачала на себе, а на кого ще я маю витрачати мною ж зароблені гроші?

Свекри ходили насуплені, бо, бачте, моїх грошей не видно, а вони біля господарки днюють і ночують.

– Не тримайте, – кажу я їм на те, – кожен має розраховувати на свої сили, як ви не можете господарки втримати, то нащо і себе і іншого пересилювати?

Бо правда – тримають, трудяться, а толку з того хіба є, все треба того Різдва чи Великодня дочекатися, а далі все економно роз приділяти аби стало до нових свят. Я так не звикла. У мене мама не тримала нічого, навіть курки і у нас біля дому був рай, а тут, де не ступиш, там як не качка, то курка, то коза відмітилася.

Коли Василь заговорив за дитину, то я його спиталася, чи він має на те гроші.

– Я на себе заробляти не зможу, то ти маєш тисяч сто аби дитині все купити?

– Сто тисяч?, – а у нього очі круглі.

– Аякже. Порахуй сам – колиска, коляска, то вже маєш тридцять тисяч і то я не кажу, які дуже дорогі. А підгузки, а візочок літній, а одяг, а суміші… Це я так ще скромно кажу, знаючи на що ти здатен. А я теж маю добре харчуватися, а не курку столітню в трьох стравах пережовувати.

Так він з дитиною й передумав. Дійшло до того, що свекри мою маму зачіпали, що я не до життя.

– Тобто, не до життя? У мене дитина – красуня, вона у нас, мов та квіточка була, а у вас яка стала? На роботу ходить, лиця на ній нема. то так ви про неї піклуєтеся?

«Отак вам», – подумала я про себе.

Знаєте, я певно Василя дуже сильно любила, що стільки років з ним прожила, тому він має бути мені вдячний за це.

А потім я зустріла Павла.

Дуже щедрий, гарний, при машині і гарній посаді, чом мені не до пари? Він мене після роботи додому підвозив, подарунки дарував і я вирішила, що він кращий за Василя. Хай собі гроші на купку складає, а у мене буде все, про що я мріяла.

І я пішла до мами жити, поки всі папери будуть в порядку та на побачення до Павла ходити.

Аж бачу він якийсь задуманий. Я його випитую, а він каже:

– А чого твій чоловік тебе вернути не хоче?

– І слава Богу, нащо мені цей клопіт, – кажу я йому.

– Ні, тут щось не те. Якби у мене була така жінка, то я б хотів її вернути.

– Я вже твоя, котику, – кажу я йому, а він від мене відвертається.

І що ви думаєте? Пішов він з Василем говорити. Не знаю, що той йому наплів, але факт такий, що Павло до мене більше не ходить!

І я тепер сама! Чому так сталося, як ви гадаєте?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page