Я не сумнівалася, що так буде, бо завжди був Славко такий – на дрібниці роздує суперечку, а далі до матері біжить за підтримкою. Того вона тепер і махає перед носом заповітом, мовляв, квартира її, а я маю речі забирати та їхати геть.
Не жили ми з чоловіком добре тому, що він завжди для всіх хотів бути добреньким, а на мені те все відбивалося.
Наприклад, сусід покличе допомогти на годинку, а йде весь день на роботу, а я ж маю всю роботу виконати, що мама мені загадала – і зі стайні вичистити, і сіно поносити, води принести і господарку обійти.
А він ввечері приходить веселенький, і каже:
– Треба з сусідами добре жити, бо то на все життя вони.
То на початках нашого життя таке було, але далі я вже таку його натуру вичислили і вже почала сперечатися, що не варто ходити по людях помагати, а варто найперше в себе робити.
– Та нічого ти не перетрудилася, тобі корисно попрацювати, – казав він, коли я йому наводила приклад, щоб краще він рідній жінці поміг, ніж чужій людині.
І так продовжувалося б довго, бо було кому його таку поведінку підтримувати – його мама завжди ставала на його захист і казала, що то ми хочемо її сина роботами зі світу звести.
Повірте, як він робив два дня, то добре, бо далі то до приятелів, то він вже втомився, то нащо оте все йому здалося і він їхав до матері.
А ми з мамою і мішки возили, і сіно носили, і вичищали, і рубали дрова.
Мама лиш головою хитала, коли ми приїжджали їй помогти.
– Могла того робітника й не брати, на голову легше буде.
– Мамо, він з гарним настроєм, може обійдеться, – казала їй я.
Але рідко коли обходилося, хіба як біля свіжини робив.
Ми жили в квартирі моєї тітки, далі її не стало і вона дісталася мені, потім Славко поїхав на заробітки, і ми змогли купити більшу квартиру, і зажити в ній в мирі і злагоді. Жартую, звичайно, бо й в місті він міг на рівному місці бути чимось невдоволеним.
А якось він збирався на роботу і просто впав.
Не встигла я відійти від пережитого, як свекруха залітає в квартиру:
– Славчик на мене заповіт залишив, квартира моя.
– Чекайте, куплена і на мої гроші, то яка ваша?
– А отака, я тут буду жити, бо то мій синочок її купував.
І вона справді приїхала з валізою.
Я вирішила поступитися, бо подумала, що у них схожі характери і через якусь годинку охолоне.
Але ні, та шмигнула в мою спальню і там почала речі мої геть, а свої складати.
– Слухайте, Інно Василівно, це не смішно, ви не маєте права тут бути.
– Маю, ось!, – і вона махає заповітом.
Скільки потім разів я чоловіка згадувала, бо мати його взялася серйозно мене з квартири виселяти. Почала з сусідами балакати, що я старенькій жінці не даю де жити, далі на роботу мені телефонує кожен день і те саме повторює, замки міняла, з самого ранку гупала, речі мої викидала, в квартиру не пускала.
Вже до того дійшло, що я хотіла переїхати до мами жити поки суд все не вирішить, але мама приїхала сама до мене та жила у мене, щоб свекруха знову замки не змінила.
Ми так одна одній попсували нерви, кожна була певна, що права і залишиться переможницею, бо правда на нашому боці.
Але на практиці нас визнали співвласницями і я мала або купити частку свекрухи, або продати їй свою. Ніхто з нас грошей не мав, а так далі жити вже не було сили.
Ми продали квартиру, гроші розділили і розійшлися так аби більше ніколи одна одну не бачити.
Я змогла собі купити однокімнатну квартиру і далі працювати, але вже не там, де була, бо свекруха мені добряче репутацію попсувала.
Далі я зустріла свого другого чоловіка, ми одружилися і у нас діти. Ми живемо в його квартирі, а мою здаємо, теперішня свекруха – золота жінка.
Я довго не була в Славка, то діти малі, то клопоти, а ще як згадаю, що він заповіт на матір склав, то й йти не хочу.
Але час все притуплює і я пішла його відвідати. Ще здалеку побачила її, сиділа притулившись до портрету. Хотіла піти геть, але вирішила, що час все розставив на свої місця.
Привіталася, а та лиш очима блимнула.
– Як ти смієш сюди приходити.
– Ми з ним сім років прожили, того й йду.
– Отож бо, а я – мати.
Я замовкла. Бачила, що вона в стареньке одягнена, хоча пам’ятник поміняла, обклала бруківкою і лавка кована. Ось на що вона гроші витрачає.
Шкода мені її стало, у мене є сенс в житті, а у неї?
– Інно Василівно, ви як самі?
– Краще за всіх.
– От і чудово, ви ж маєте мій номер телефону, якщо щось, то телефонуйте, чим зможу, тим поможу.
– Не треба мені нікого, сама справляюся.
Я пішла геть. Не думала, що вона зателефонує, але дзвінок був вже на наступний день, просила купити їй ліки. Я купила і, звичайно, гроші вона мені не запропонувала.
Нічого, раз в місяць можна, так собі я думала. Але далі та почала просити їй на картку кидати, бо вона собі купить продукти, щоб я марно не їздила.
Я отак порахувала, що за місяць я їй вже на п’ять тисяч допомогла. Але вона не спиняється і просить ще.
– Інно Василівно, я не заробляю багато, та й видатки маю, бо й діти, і чоловік. Я вам більше не поможу.
І тут полилося, я згадала, чому не хотіла мати з нею справу більше ніколи. Ось так за свою доброту ще й почула.
Я поклала слухавку і вже мене таку бліду чоловік і побачив.
– Що таке?, – заметушився навколо мене.
– Та от, свекруху колишню зачепила, – розказала я йому всю історію.
Він погодився з тим, що помогти можна, але не отак.
– Можеш їй щось купувати з найнеобхіднішого, але не більше. Вона не навчена дякувати, як я бачу.
– Так, вона вважає, що через мене втратила квартиру.
– От того й так багато грошей просить. Тоді ще краще – не помагай більше, поки сама не попросить про адекватну допомогу.
А я от не знаю чи й справді чекати, коли їй дійсно буде треба допомога чи отак давати по кілька тисяч аби свою совість заспокоїти? Що порадите?
Автор Ксеня Ропота
