Я не уявляю звідки могла тітка дізнатись, що не стало Данила, та вона зателефонувала буквально за якусь годину: “Ти там уже речі збирати починай. І так довго він тебе там тримав. Квартиру тобі ніхто не залишить. У мене своїх дітей троє і всі на купі.”.

Я добре пам’ятаю своє дитинство, мов у сні все те було, але ж було. Велика і дружна родина, ми діти бігаємо бабусиним двором, босоногі і дуже щасливі.

Нас багато було усіх: мама із татом, дядько Данило із дружиною, тітка із чоловіком і трьома дітьми. Здавалось, от так буде завжди: розлога яблуня, стіл повний наїдків, дідусь, бабуся і наша дружна родина.

Та от, все розсипалось враз. Спочатку діда не стало, потім бабусі. Продали великий будинок їхній дорослі, але не спокійно, бо тітка Галина хотіла залишити його лиш собі: “Ви всі своє житло маєте, а я у приймах біля свекрухи. Були б добрі – лишили б хату мені. В мене ж троє дітей”.

Відтоді і пробігла кішка чорна між рідними братом і сестрами. Тітка Галина була невдоволена продажем, а мама і дядько Данило між собою були незадоволені таким бо ж саме вони батькам допомагали і у той дім гроші вкладали, а вийшло, що частину від продажу ще й тітка Галина отримала.

Мені було 15, як усе те сталось і добре у пам’яті закарбувалось оте почуття, коли врапт увесь твій світ звичний зник. Влітку ми нікуди не їздили більше, не було посиденьок із рідними, не приїздив до нас ніхто на гостину. Та хата нас розділила.

А потім не стало моїх батьків. Зранку поїхали на роботу, але не доїхали, я осиротіла. На прощання прибув лиш дядько Данило, він мені із усім допоміг, оформив необхідні документи і забрав мене до себе.

Я б без нього не впоралась, бо мені у 15 було не розібратись із тим усім. Квартира у нас була в кредиті і дядько добрий рік поклав на те, аби все владнати.

Своїх дітей Дядько Данило не мав, тож я стала у них за доньку. Ставилась до мене дядькова дружина гарно, як і сам дядько. Мені допомогли здобути освіту, саме дядько мене вів до вівтаря, коли я заміж виходила.

Те все було 20 років тому і нині мої діти закінчують школу, а дядька я доглядала останні п’ять років. Тітка Галина знала про стан брата, але окрім голосіння про те, як їй жити важко, нічого ми від неї не чули.

Я не відаю звідки та жінка дізналась, що Данило у засвіти пішов, однак уже за годину вона мене набрала і сказала, що я повинна свої речі зібрати і йти на вихід. Я ж жила останній рік у Данила, доглядала його, про що та добре знала.

Нині маю я на свою голову неспокій, бо тітка Галина мені і вдень і вночі телефонує. Бачте, отримати спадку від брата у неї не вийде, бо ж я його доглядала і він заповіт на мене написав, так вона зайшла з іншого боку.

— Донечко, мені так не просто у житті, а на старість не знаю узагалі де залишусь. Дітей троє, та от нікому мама не потрібна. Що тобі багатства із тієї квартири дядькової? Не треба мені вся, але хоч частину тітці виділи, хоч хатину мені яку в селі придбай, бо ж під тином залишусь.

Чоловік мій і чути про тітку не хоче, каже, що вона дуже не чесна і хитра людина. Але він її не бачив: постаріла, осунулась, на себе не схожа і видно, що в неї не все гаразд у житті.

Я розгубилась. Мені шкода тітку Галину, попри все, вона моя родичка. Можливо, все ж варто їй і справді частину спадку вділити, як вважаєте?

Головна картинка ілюстративна.