Я не витримала і попросила свекруху вийти із кімнати, бо далі слухати уже сил ніяких не мала. Уже за мить до кімнати увійшов чоловік і почав збирати свої речі: “Я не дозволю так розмовляти з моєю мамою”.
Ну, не на таке життя я сподівалась коли заміж за Тараса йшла. Та от доля мала на все свої плани і на мої мрії їй було пусто – повернула, та так, що я ледь втрималась.
Коли я йшла під вінець, Тарас був один син у батьків, які жили своїм спокійним і розміреним життям у невеликому селі на краю контурних карт і географії.
Ми інколи навідували свекра і свекруху, гостювали день, другий. Тоді ми були оточені увагою і любов’ю, а потім їхали собі знову у велике місто до свого життя, роботи і буднів.
Усе змінив відхід свекра мого у вічність. Не стало його п’ять років тому і мабуть, саме тоді і шлюб мій можна було б відспівати, хоч я того ще не розуміла.
Живемо ми із чоловіком у столиці у моїй двокімнатній квартирі, на яку моя мама свого часу заробила в Італії. До рідного села мого чоловіка нам їхати і довго і далеко, а свекруха після втрати чоловіка почала здавати, те, навіть я помітила.
Рік вона пожила сама і ми зрозуміли, що треба її забирати до нас. Діток ми не мали, одна кімната порожня, то я не мала вибору, та й сил відмовити чоловіку, коли він запропонував забрати маму до нас.
Спершу усе було добре: свекруха моя була собі нашою співмешканкою, гуляла парком, ходила магазинами, пекла пироги. Говорили ми із нею про погоду, пташок і останні новини. Я тримала дистанцію, як і вона.
Та все змінила поява нашого синочка. Раптом, із тихої і спокійної жінки, Богдана Ігорівна перетворилась на пані, яка керує мітлою при повному місяці.
Вона бралась мене вчити і показувати усе, що було пов’язано із малюком. Візьму на руки дитину,. а вона аж підстрибує і забирає – не так тримаєш.
Іду на кухню собі їсти гріти, а та стоїть тут як тут і коментує, що я маю право до рота класти, а що буде не так для малюка:
— Ніякої картоплі, ти що? Який салат, там капуста?
От так над душею вона висіла мені на кожному кроці і будь які прохання дати простору вона ігнорувала:
— Я ж тільки підказую. Чого ти так реагуєш? – говорила вона ображено.
Зрештою, одного дня, коли вона мені розповідала, що я маю одягнути ще одну шапочку малому, бо на вулиці холодно, хоча там 20 градусів було, я таки не витримала і попросила її вийти із кімнати. Сказала, що з мене досить уже повчань і я не хочу чути від неї більше й слова у мій бік. Крапка.
Уже за мить до кімнати зайшов мій чоловік і почав збирати свої речі:
— Я не дозволю так балакати з моєю мамою ні тобі, ні комусь іншому. Або ти поважаєш її, або я йду.
Я спробувала пояснити чоловіку хоч щось, та от він і слухати не став: “Ти лиш два місяці як стала матір’ю, а моя мама вже тридцять п’ять років, як має дитину. Тобі варто слухати її мудрих порад. Жодного разу вона тобі не сказала чогось не правильно”. Чоловік узяв маму і того ж дня поїхав у рідне село.
Спочатку я дуже переймалась, навіть хлипала ночами, а потім раптом відчула, як мені спокійно і добре. Я не озираюсь, не переймаюсь через майбутню реакцію свекрухи на свої дії. Дитина і та стала спокійніша. Я прокидаюсь і лягаю спати, їм і п’ю, те що я хочу, а головне, коли мені зручно.
Моя мама дуже переймається, каже, що я повинна повернути чоловіка, бо дитина не повинна рости без тата. От тільки чоловік поставив умову: “Я вибачаюсь перед свекрухою і тільки тоді вони повертаються”.
І знаєте, схоже на одну матір-одиначку у цьому світі стане більше. Хоча не так – однією щасливою людиною буде у світі більше.
Ну от скажіть, хіба у цьому випадку є інше рішення?
Головна картинка ілюстративна.