Кажуть, що дитинство — це пора безтурботності, коли сонце світить яскравіше, а трава пахне медом. Моє ж дитинство пахло інакше: вологими стінами старої хрущовки, дешевим милом і безнадією. На ім’я мене кликали рідко — частіше просто «малий» або «ти, як тебе там». Я був небажаним гостем у власному домі, зайвим елементом у похмурій мозаїці життя моїх батьків.
Мама спочатку ще намагалася створювати ілюзію догляду. Вона шнурувала мені сандалі мотузками, коли рвалися шнурівки, і варила вівсянку на воді. Але згодом вогник у її очах згас, поступившись місцем скляному блиску від чергових поседеньок з “друзями”. Батько ж і зовсім був людиною-тінню. Він приходив і йшов, залишаючи по собі лише запах диму та важку тишу, яка тиснула на вуха сильніше за крики.
Єдиним світлим променем у тому мороці була бабуся Ганна. Коли вона приїжджала з передмістя, мій світ розквітав. — Максимку, козаче мій, — казала вона, витираючи мої замурзані щоки своєю шорсткою, але неймовірно ніжною долонею. Ці дні були святом. Ми йшли до старого міського парку, де іржаві атракціони здавалися мені величними палацами. Ми годували качок на ставку крихтами батона, і бабуся завжди купувала мені величезну кулю рожевої цукрової вати. Вона танула на язиці, як обіцянка щасливого майбутнього.
Але коли бабусі не стало, сонце над моєю головою остаточно зайшло за хмари. Батьки поринули у безпросвітну “гостину”. Вони могли зникнути на три дні, лишивши мене в порожній квартирі, де в холодильнику гуляв вітер, а єдиною розвагою було спостерігати за тарганами на кухні. Я пам’ятаю, як маленьким, тремтячим від холоду хлопчиком, чіплявся за поділ материного пальта: — Мамо, не йди… я боюся… Вона лише посувала мою руку, навіть не дивлячись у мій бік. Саме тоді, у шість років, я вперше зрозумів: кожен обирає свою дорогу сам. Вони обрали шлях у прірву, а мені довелося вчитися літати, щоб не впасти разом із ними.
Голод — найкращий вчитель. Коли в животі починає крутити, то сором зникає. Я почав виходити у двір до стоянки, де заможні чоловіки залишали свої автівки. Зі старим відром і шматком поролону я підходив до водіїв.
— Дядьку, дозвольте вікна помити? Або фари… скільки дасте.
Хтось гидливо відмахувався, хтось кидав дріб’язок, навіть не дивлячись. Але були й ті, хто давав паперову купюру і з подивом дивився на мої худі руки, що старанно витирали скло до блиску. За ці гроші я купував хліб, кефір і — інколи — маленьку іриску, яку розтягував на весь вечір.
Якось стався дивний збіг. Коли мені виповнилося шість, у батьків настав період «великого затишшя». Раптом у хаті з’явилася їжа, запах хлорки замінив всі інші запахи. Вони влаштувалися на завод, купили мені новеньку шкільну форму та ранець із зображенням машинки. Я був на сьомому небі. Ми разом вечеряли, я показував їм літери, які вчився писати. Я повірив, що пекло скінчилося.
Але ілюзія тривала лише пів року. Одного вечора я повернувся зі школи й побачив на столі порожню пляшку. Батько спав, а мати сиділа біля вікна. Цикл замкнувся. Форма швидко стала замалою, зошити закінчилися, а грошей на нові ніхто не давав.
Саме тоді доля нарешті зглянулася на мене. Неподалік нашої багатоповерхівки була затишна кав’ярня «Золотий колосок». Її власницею була Марія Степанівна — жінка з сумними, але дуже теплими очима. Вона помітила мене, коли я сидів на лавці біля входу, намагаючись сховатися від дощу.
— Ти чий такий, хлопче? — запитала вона, виходячи на ґанок. — Я сам по собі, пані, — відповів я, не піднімаючи очей.
— Хочеш підзаробити? Мені якраз треба рознести листівки про нове меню.
Так я став частиною команди «Золотого колоска». Роздавати папірці було неважко, але я намагався робити це найкраще за всіх. Коли завдання закінчувалося, я не йшов додому. Я йшов на кухню, допомагав мити підноси, виносив сміття, підмітав крихти. Марія Степанівна спостерігала за мною мовчки.
Вона була самотньою. Чоловіка її не стало ще за молодих літ, а дітей Бог не дав. Всю свою нерозтрачену любов вона почала вкладати в мене.
— Максимку, залиш ті тарілки! — гримала вона, хоча очі її посміхалися. — Йди-но за мій стіл, відкривай підручник. Листівки почекають, а от знання у кишені не носити, вони голову світлою роблять. Тобі треба вивчитись, щоб не стати як… — вона замовкала, не бажаючи ображати моїх батьків, але я і так все розумів.
Марія Степанівна стала моїм справжнім ангелом-охоронцем. Вона купувала мені одяг, кажучи, що це «премія за вислугу років». Вона навчила мене не лише математиці чи мові, а й тому, як тримати спину рівно, навіть коли весь світ хоче тебе зігнути.
Роки пролетіли як один день. Ось і мій одинадцятий клас. Останній дзвоник. Всі учні стояли ошатні, з квітами. Поруч із моїми однокласниками стояли їхні батьки: татусі в костюмах, мами в красивих сукнях, плакали від щастя, поправляли дітям стрічки «Випускник».
Я стояв один. Мої батьки навіть не згадали про цей день. У їхній квартирі знову панував хаос, і я вже давно жив у невеликій комірчині при кав’ярні, яку мені облаштувала Марія Степанівна. Гіркота підступила до горла. Чому так? Чому я маю бути сильнішим за дорослих? Чому в мене немає того, що іншим дається просто за правом народження?
Я не витримав. Поки директорка виголошувала промову, я розвернувся і пішов за школу, в старий сад, де ніхто б не бачив моїх сліз. Але за хвилину почув тихі кроки. Це була вона. Марія Степанівна прийшла в своїй найкращій вишиванці, з невеликим букетом білих півоній.
— Максимку, от ти де, — вона підійшла і поклала руку мені на плече.
— Навіщо ви прийшли? — схлипнув я. — Я ніхто. У мене нікого немає.
Вона розвернула мене до себе і подивилася прямо в очі. У цьому погляді було стільки сили, що мої сльози миттєво висохли.
— Послухай мене уважно, сину, — голос її тремтів, але був твердим. — Я знаю тебе з шести років. Ти — найсильніша людина, яку я зустрічала в житті. Доля дала тобі важкий старт, це правда. Але знаєш, для чого? Щоб ти мав приклад того, як жити не можна. Ти вже переміг своє минуле тим, що не зламався.
Вона зробила паузу, витерла мені щоку хустинкою.
— Коли прийде час створювати власну родину, ти будеш найкращим батьком. Бо ти знаєш ціну кожному доброму слову. Ти не отримав щастя в спадок, Максимку, але ти маєш силу створити його сам. А я… поки я дихаю, я буду поруч. Ти не один. Ти мій син по духу, а це іноді міцніше, ніж всі інші звʼязки.
Я притиснувся до цієї жінки, яка пахла ваніллю та домашнім затишком. У той момент я зрозумів: моє життя не було помилкою. Це був шлях гартування.
— Дякую, мамо Маріє, — вперше назвав я її так. — Якби не ви, я б став тінню. А тепер я хочу бути світлом.
Минуло десять років. Сьогодні я стою біля вікна власного будинку. У вітальні пахне яблучним пирогом — Марія Степанівна, яку ми забрали до себе, вчить мою маленьку доньку Ганнусю замішувати тісто. Мій син, названий на честь діда дружини, ганяє у дворі зі сніголіпкою.
Коли я дивлюся на свою дружину, я щодня даю собі обіцянку: мої діти ніколи не дізнаються, що таке порожній холодильник і байдужі очі батьків. Я створив свій світ з уламків того, що мені дісталося.
Інколи я проїжджаю повз той старий будинок, де живуть мої рідні батьки. Я допомагаю їм грошима та ліками через знайомих, але не заходжу всередину. Не тому, що злюся. Просто там залишився «малий Максимко», якого більше немає. А тут, у моєму домі, живе чоловік, який знає: щастя — це не везіння. Щастя — це щоденна праця і вибір бути людиною, попри все.
