Я завжди любила прогулянки ввечері містом, коли день уже згасає, а вулиці наповнюються м’яким світлом ліхтарів.

Того осіннього вечора я йшла парком після роботи, тримаючи в руках гарячу каву, і думала про те, як усе в житті складається несподівано.

Мені було двадцять вісім, я працювала менеджером у невеликій компанії, мала свою маленьку орендовану квартиру і купу планів на майбутнє.

Здавалося, все стабільно, але в глибині душі я відчувала порожнечу — хотілося когось близького, з ким можна ділити радощі й турботи.

Саме тоді я зустріла Романа. Він сидів на лавці біля фонтану, з телефоном у руках, і щось уважно читав. Я випадково зачепила його плече, проходячи повз, і моя кава трохи хлюпнула на його куртку.

Ой, вибачте, будь ласка! — вигукнула я, одразу дістаючи серветки. — Я така незграбна сьогодні.

Він підвів голову, посміхнувся широкою, теплою посмішкою і подивився на мене такими ясними очима, що я на мить розгубилася.

— Нічого страшного, — сказав він спокійно, беручи серветку з моїх рук. — Навпаки, приємно, коли гарна дівчина звертає на тебе увагу. Хоч навіть такою кавовою атакою.

Ми розсміялися обидва. Він запропонував сісти поруч, щоб я не поспішала, і ми розговорилися. Роман розповів, що працює інженером у будівельній фірмі, любить спорт і мандрівки.

Я поділилася своїми історіями про роботу, про те, як мрію колись мати власний дім з великим балконом.

Розмова текла легко, наче ми знали одне одного давно. Коли стемніло, він запропонував провести мене додому.

— Соломіє, — сказав він, називаючи мене на ім’я, яке почув від мене хвилину тому, — дозволь мені запросити тебе на вечерю завтра. Я знаю одне затишне місце біля річки. Не хочу, щоб ця випадкова зустріч залишилася просто так.

Я погодилася. З того вечора все закрутилося. Роман залицявся до мене так красиво, як ніхто раніше.

Кожного дня квіти — то троянди, то польові ромашки, які він сам зривав десь за містом. Дзвінки з самого ранку з побажаннями доброго дня, повідомлення ввечері з теплими словами.

Він запрошував мене на прогулянки, на каву, на кіно. Одного разу влаштував пікнік у тому ж парку, де ми зустрілися: розклав плед, приніс фрукти, сир, кава в термосі.

Соломійко, — казав він, дивлячись мені в очі, тримаючи за руку, — ти така особлива. З тобою я відчуваю себе живим по-справжньому. Я хочу, щоб ти знала: я серйозно налаштований. Хочу дати тобі все найкраще, що тільки можу.

Його слова звучали так щиро, що я танули. Він розповідав про свої плани: про кар’єру, про подорожі, про те, як мріє про сім’ю.

— Я не з тих, хто грається, — говорив він під час однієї з наших прогулянок. Ми сиділи на набережній, дивились на воду. — Я хочу стабільності, тепла, справжнього дому. З тобою я бачу це все чітко.

Через місяць знайомства він запросив мене до себе додому вперше. Я зраділа — нарешті побачу, де він живе, дізнаюся про нього більше.

— Тільки не лякайся, — попередив він по телефону з легким сміхом. — Квартира в мене не ідеальна. Отримав її в спадок від дідуся, і поки що руки не дійшли до ремонту. Але з тобою ми все змінимо, побачиш.

Коли я зайшла, то зрозуміла, чому він попереджав. Квартира була в жахливому стані. Двокімнатна, але наче з іншої епохи: стіни в жовтих плямах від старої фарби, шпалери місцями відірвані, підлога скрипіла і була вкрита потертим лінолеумом, який давно втратив колір.

На кухні — старенька плита, шафки з облупленою емаллю, раковина з іржею. У ванній — потемніла плитка, крани, що капали.

Повітря було затхле, вікна з важкими шторами, які не пропускали світла. Меблі — старі, потерті, наче зібрані з різних місць. Усе виглядало так, ніби тут роками ніхто не дбав про комфорт.

— Бачиш, Ромчику, — сказала я обережно, намагаючись не показати розчарування, — тут дійсно потрібно багато роботи. Але потенціал є! Великі кімнати, високі стелі.
Він обняв мене ззаду, поцілував у скроню.

— Соломійко, ти все бачиш правильно. Я сам не люблю цей безлад, але один не брався. А тепер, з тобою, все буде інакше. Ти ж маєш такий смак! Я хочу, щоб це стало нашим домом. Нашим справжнім гніздечком.

Його слова зігріли мене. Я уявила, як ми все перетворимо: світлі стіни, нову підлогу, затишну кухню, де будемо готувати разом.

— Я хочу дати тобі все найкраще, — продовжував він того вечора, коли ми сиділи на старому дивані з чаєм у руках. — Ти заслуговуєш на комфорт, на красу. Переїжджай до мене, і ми разом зробимо тут рай. Самі, своїми руками. Це буде дешевше, і все буде так, як ми захочемо.

Я вагалася недовго. Його залицяння були такими палкими: щодня нагадував, як сильно мене кохає, як не може без мене.

— Соломіє, ти моя муза, — казав він, даруючи черговий букет. — З тобою я готовий на все. Навіть на цей ремонт.

Ми часто говорили про майбутнє. Одного разу, під час романтичної вечері в ресторані, куди він мене запросив, він взяв мою руку і сказав:

— Я мрію про шлюб з тобою. Про те, щоб ти стала моєю дружиною. Але давай спочатку доведемо дім до ладу. Зробимо його ідеальним, нашим. А потім — весілля, діти, все, як у казці. Я хочу, щоб ти входила в наше спільне життя в красивий, оновлений дім. Ти ж розумієш, правда? Це буде символом нашого початку.

Його очі сяяли, голос був повний емоцій. Я кивала, відчуваючи, як серце переповнюється теплом.

Звісно, Романе, — відповідала я. — Я теж хочу, щоб усе було ідеально. Давай зробимо це разом.

— Ти не пошкодуєш, люба. Я зроблю тебе найщасливішою. Все найкраще — тільки для тебе.

Я вірила кожному слову. Його залицяння не слабшали: сюрпризи, поїздки за місто, вечори з фільмами в обіймах. Він завжди знаходив слова, щоб підкреслити, наскільки я важлива.

— Без тебе ця квартира — просто стіни, — казав він, коли ми вперше обговорювали план ремонту. — А з тобою вона стане домом. Нашим домом.

Я переїхала до нього через два місяці після тієї першої зустрічі в парку. Зібрала речі, попрощалася з орендованою квартирою і ступила в нове життя з надією в серці. Роман зустрів мене з квітами і шампанським.

— Ласкаво просимо додому, моя кохана, — сказав він, обіймаючи міцно. — Тепер ми разом назавжди. І скоро тут буде ідеально. Обіцяю.

Я посміхнулася, не підозрюючи, наскільки хистким може бути фундамент, побудований на обіцянках.

Ті перші тижні були сповнені мрій. Ми сиділи вечорами з каталогами, обирали матеріали, малювали плани на папері.

— Дивись, тут буде велика спальня, — показувала я. — З новим ліжком і м’яким світлом.

— А тут — кухня, де ти будеш готувати свої фірмові страви, — додавав він, цілуючи мене в щоку. — Я все зроблю, щоб ти почувалася як королева.

Його слова були медом для душі. Він говорив про шлюб часто, але завжди з тією умовою: спочатку дім.

— Коли все буде готово, — казав він, тримаючи мене за руку, — я встану на коліно і попрошу тебе стати моєю дружиною. Офіційно. З кільцем і всім, як мрієшЯ чекала того моменту. Вкладала душу в кожну ідею, в кожен план. Бо вірила, що це наш спільний шлях.

— Романе, все! Останній шар фарби висох, останній світильник на місці. Дивися, як стало світло і затишно! — я відступила на крок, тримаючи в руках пензлик, і посміхнулася, чекаючи його реакції.

Він повільно пройшовся по новенькій підлозі, провів рукою по свіжій стіні, оглянув ідеально вирівняні кути. Обличчя його залишалося спокійним, майже байдужим.

— Гарно вийшло, — сказав він рівним голосом. — Дуже акуратно. А тепер слухай уважно. Забирай свої речі і йди. Нам час закінчити ці стосунки.

Я завмерла. Пензлик випав з рук і брязнув об підлогу. Слова доходили до свідомості повільно, наче крізь товстий шар вати.

— Романе… це що, жарт? Я весь день на ногах, втомилася, може, ти просто…

— Це не жарт. Я давно вирішив. Просто чекав, коли квартира стане придатною для нормального життя. Не хотілося жити серед пилу й банок з фарбою. Ти так старалася… Дякую. Речі я вже склав у валізу в коридорі. Ключі залишиш на полиці.

— Але… я ж сюди все вклала! Весь свій час, всі заощадження, всю душу! Я думала, це наш дім, наша спільна мрія!

— Соломіє, не ускладнюй. Квартира моя, куплена ще до тебе. Ти просто тут жила. Вважай свої зусилля платою за проживання. Мені пора, чекають справи.

Він вийшов, тихо причинивши двері. Я залишилася посередині кімнати, яку ще вчора вважала своєю, і відчула, як у грудях розливається холодна порожнеча.

Я завжди була тією, хто вірить у щирість. Якщо вкладаєш у стосунки все серце, то й отримаєш те саме у відповідь — так я думала. Коли ми з

Романом вирішили жити разом, він запропонував свою двокімнатну квартиру в старому будинку, яку отримав у спадок. Стіни були в тріщинах, підлога скрипіла, кухня виглядалася застарілою. Я одразу уявила, як ми все це перетворимо.

— Ромчику, давай зробимо ремонт самі? — сказала я тоді, сидячи з ним за вечерею. — Буде дешевше, і все зробимо так, як нам подобається. Я вже бачу світлі стіни, нову плитку, велике вікно без цих важких штор.

Він подивився на мене з теплою посмішкою, взяв за руку.

— Соломійко, ти геніальна! У тебе такий смак, ти все придумаєш краще за будь-якого дизайнера. Я повністю довіряю тобі. Тільки ти головна, гаразд? Я допомагатиму, скільки зможу.

Його слова тоді зігріли мене. Я відчувала себе потрібною, важливою. Я працювала менеджером у невеликій фірмі, день проводила за комп’ютером, а вечорами й вихідними — з відром, шпателем і рулеткою в руках. Ми разом обирали матеріали в магазинах, я довго порівнювала кольори, текстури, шукала найвигідніші пропозиції.

— Дивись, Романе, ця плитка ідеально підійде до стільниці, — показувала я йому зразки. — А ламінат теплий, з натурального відтінку, не ковзатиме.

— Ти права, як завжди, — відповідав він, обіймаючи мене за плечі. — Я б без тебе взагалі не знав, з чого почати. Ти в мене талант.

Я пишалася цими словами. Таскала важкі пакети, мила підлогу після кожного етапу, фарбувала стіни, доки руки не тремтіли від втоми. Мої заощадження, які я збирала на відпустку чи нову техніку, поступово йшли на ламінат, світильники, сантехніку. Я не просила жодних папірців, жодних спільних рахунків.

Ми ж пара, ми ж будуємо спільне майбутнє. Так я себе переконувала.

Іноді ввечері, коли я падала на диван, вся в пилу, він приносив чай і гладив по волоссю.

— Відпочинь, люба. Ти сьогодні стільки зробила. Без тебе ця квартира була б просто коробкою.

Я посміхалася і вірила. Вірила, що ми разом створюємо щось особливе.

Але були й моменти, коли я відчувала легку тривогу. Він рідко брався за важку роботу сам. Коли треба було переносити меблі чи виносити сміття, завжди знаходив причину, чому саме сьогодні не може.

— Соломійко, в мене важлива зустріч, — казав він по телефону. — Ти ж впораєшся, ти в нас сильна.

Я кивала і впоралася. Бо любила. Бо хотіла, щоб усе було ідеально.

Коли ремонт добігав кінця, я вже уявляла, як ми запросимо друзів, як влаштуємо першу вечерю на новій кухні, як розставимо книжки на нових полицях. Я навіть купила гарні серветки й вазу для квітів.

А потім стався той вечір. Той діалог, який я ніколи не забуду.

Після його слів я ще довго стояла посеред кімнати. Руки тремтіли, ноги не слухалися. Я обійшла квартиру, провела долонею по стінах, які сама фарбувала, по підвіконню, яке вирівнювала годинами. Кожна деталь кричала про мою довіру, про мою наївність.

Я зібрала валізу, яку він справді вже підготував. Усе акуратно складено — мої светри, книжки, косметика. Ніби я була тимчасовим гостем.

Я поїхала до Ірини, моєї найближчої подруги. Вона відкрила двері, побачила мій вигляд і одразу обняла.

— Соломійко, що сталося? Заходь, розказуй.

Ми сіли на кухні. Я розповідала, плакала, знову розповідала. Ірина слухала, не перебиваючи, тільки стискала мою руку.

— Він чекав, поки я все закінчу, — шепотіла я. — А потім просто виставив. Сказав, що це була «плата за проживання».

— Він цинік, — тихо сказала Ірина. — Абсолютний цинік. Ти ж не просто жила, ти всю себе туди вклала.

— Але як я доведу? Немає жодного папірця, що це спільне. Квартира його, оформлена тільки на нього.

Ірина налила чаю, поставила перед мною.

— Є виписки з картки. Є твої фото в соцмережах — ти ж викладала весь процес, «до» і «після». Є сусіди, які бачили, як ти носилася з пакетами. Є повідомлення, де ти йому пишеш про покупки. Це все докази.

Наступного дня вона звела мене зі своїм знайомим, Віктором, юристом, який спеціалізується на цивільних справах.

Віктор вислухав мене уважно, переглянув телефон, де я зберігала всі чеки й фото.

— Класична ситуація, — сказав він спокійно. — Необґрунтоване збагачення. Він отримав покращення майна за твій рахунок без законних підстав після припинення стосунків. Ми можемо вимагати компенсацію за матеріали й за твою працю.

— Але він скаже, що я робила це добровільно, — зітхнула я.

— Добровільно — не означає безоплатно, коли йдеться про таке покращення, — відповів Віктор. — У нас будуть фото, виписки, свідки. Якщо він не захоче добровільно, підемо до суду. Судова практика на боці тих, хто вкладався в чуже майно за час спільного проживання.

Я склала детальний список: скільки годин витратила на кожному етапі, які матеріали купувала, скільки коштували послуги спеціалістів, якби ми наймали бригаду. Віктор оформив офіційну претензію.

Через два тижні я зателефонувала Роману й попросила зустрітися. Він погодився неохоче.

Ми зустрілися біля під’їзду його — вже колишнього нашого — будинку. Зі мною був Віктор.

— Що тобі ще треба? — запитав Роман, склавши руки на грудях. — Я ж усе чітко пояснив.

— Романе, ми прийшли не сваритися, — спокійно сказала я. — Ми прийшли запропонувати вирішити все мирно. Ось документ. Тут перелік матеріалів, які я купила, і оцінка моєї праці як дизайнера, виконроба й робітника. Ти отримав суттєве покращення квартири. Я прошу компенсувати ці витрати.

Він узяв папір, пробіг очима. Обличчя його змінилося.

— Ти серйозно? Ти все це робила сама, бо хотіла! Ми були разом!

— Разом? — я подивилася йому в очі. — Разом не виставляють людину на вулицю в день, коли вона закінчила останній штрих. Якщо я була просто сусідом по «аренді», як ти сказав, тоді я маю право на компенсацію за надмірні покращення.

— Ти справді підеш у суд? — його голос став різкішим.

— Ні, пропоную уникнути суду, — втрутився Віктор. — Добровільна виплата обійдеться дешевше. У нас є всі докази: фото, виписки, свідчення сусідів, які бачили процес. Суд визнає твою позицію слабкою.

Роман мовчав довго. Потім кивнув.

— Гаразд. Я подумаю.

Він подумав швидко. Через місяць я отримала переказ. Сума виявилася достатньою, щоб я могла додавши батьківські заощадження внести перший внесок за власну маленьку квартиру-студію в новому районі. Іпотека, звісно, але своя. Тільки своя.

Коли я вперше відчинила двері своєї нової оселі, відчула, як важкий камінь спадає з душі. Стіни були голими, підлога простою, але це було моє. Кожен майбутній цвях, кожна полиця — тільки моїм рішенням.

Стоячи на маленькому балконі, дивлячись на вечірнє небо, я зрозуміла: справжній дім починається не зі стін, а з впевненості, що тебе не викинуть, коли ти станеш незручною. Я більше не буду будувати на чужому фундаменті. Тепер я будуватиму тільки на своєму.

Я довго згадувала той період. Як я раділа кожному новому етапу ремонту, як планувала, де стоятиме наше ліжко, де — книжкова шафа. Як ми з Романом сиділи ввечері, пили чай і обговорювали, який колір штор обрати.

— Блакитний, — казала я. — Він заспокоює.

— Як твої очі, — жартував він тоді.

Я вірила в ці жарти. Вірила, що ми рівні партнери.

Але з часом помічала дрібниці. Він ніколи не пропонував розділити витрати порівну. Завжди «ти ж краще розбираєшся», «ти ж любиш це робити». І я робила. Бо любила його.

Коли я переїхала до Ірини, перші дні були найважчими. Я прокидалася серед ночі, згадувала його слова й не могла дихати від болю. Ірина не залишала мене саму.

— Соломійко, ти сильна, — казала вона. — Ти подолала стільки, ти впораєшся і з цим.

— Я відчуваю себе дурною, — зізнавалася я. — Як я могла не помітити?

— Бо ти щира. А щирість іноді робить нас вразливими. Але це не слабкість. Це твоя сила.

Розмови з Віктором теж додавали впевненості.

— Ти маєш повне право, — повторював він. — Закон захищає тих, хто вкладався добросовісно.
Коли Роман погодився на виплату, я не відчула тріумфу. Тільки спокій. І полегшення.

Тепер, у своїй квартирі, я повільно облаштовую простір. Самостійно обираю колір стін, сама вирішую, де яка полиця. Іноді запрошую Ірину на чай, і ми сміємося, згадуючи, як я колись тягала важкі коробки.

— Бачиш, — каже вона, — все повертається. Ти заслужила своє місце.

І я знаю, що заслужила. Бо навчилася найважливішого: дім — це не тільки стіни. Це впевненість, що тебе цінують не за те, що ти можеш дати, а за те, хто ти є.