Сьомий рік нашого подружнього життя мав стати найгіршим. Я сидів у вітальні, а навпроти мене була Наталя. Вона щойно категорично відмовила мені у допомозі, хоча знала, що на кону — здоров’я мого племінника.

— Наталю, — мій голос був низьким і напруженим. Я намагався зберігати спокій, хоча всередині мене все вирувало. — Ти розумієш, про що йдеться? Це не нова пара взуття і не чергова поїздка на вихідні. Моєму племіннику Денису потрібне дороге втручання та багатомісячна реабілітація. Ти маєш резерв, який може закрити це питання.

Наталя, яка завжди була емоційною, тепер була холодною, як лід. Вона відвела погляд і стиснула губи.

— Я вже пояснила, Андрію. У мене інші плани на ті кошти, які ти маєш на увазі. Я збираюся оплатити повну реконструкцію і капітальний ремонт дачного будинку тітки Марії.

— Дачного будинку тітки? — я не вірив власним вухам. — Ти щойно сказала, що цілого твого резерву не вистачить на лікування дитини, але вистачить на ремонт дачі? Ти усвідомлюєш, що важливіше? Здоров’я мого рідного племінника чи нова покрівля і оздоблення в оселі твоєї тітки?

— Це мої особисті кошти, і це мої пріоритети! — її голос став різким. — Я вже багато років допомагаю своїй родині, і ти ніколи не ставив під сумнів мої рішення.

— Але це інша ситуація! — я вперше за наш шлюб підвищив голос. — Це екстрений, життєво важливий випадок! Ти оплатила навчання племіннику, виділила значну суму сестрі на перший платіж за її житло — я ніколи не питав, скільки ти їм дала! Але зараз мова йде про здоров’я!

Я вирішив поставити найгостріше запитання, знаючи, що воно може все зруйнувати.

— Скажи мені, будь ласка, — я нахилився вперед. — Яку частину в цей ремонт дачі вносять троє синів твоєї тітки? Вони ж усі дорослі, працюють. Чи ти знову вирішила оплатити все сама, поки вони будуть стояти осторонь?

Наталя відкинулася на спинку крісла, і в її очах промайнула образа.

— Я не збираюся перед тобою звітувати! Ні про свої витрати, ні, тим більше, про участь чи неучасть у цьому моїх двоюрідних братів. Це, Андрію, мої особисті фінанси! Наша домовленість була вільна трата залишку.

— Добре, — я відчув холод, який пронизував мене до кісток. — Давай розставимо пріоритети. На одній шальці терезів — здоров’я дитини, а на іншій — нова покрівля у твоєї тітки. Ти вибираєш покрівлю?

Вона категорично відповіла:

— Я сказала «ні»!

Я зрозумів, що це була не фінансова відмова, а щось набагато глибше.

— А якби гроші знадобилися для мого лікування? — я задав провокаційне і болюче питання.

Наталя здригнулася і відповіла дуже неоднозначно, уникаючи прямої відповіді:

— Не треба перебільшувати і проводити такі аналогії!

Я мовчав. Відчуття гіркоти було нестерпним. Я зрозумів, що ми з Наталею, хоча й ділимо одне житло і спільне життя, насправді, належимо до різних світів.

Мене звати Андрій. На сьомому році нашого сімейного життя я, на жаль, переконався, що абсолютна свобода у витратах коштів, хоча й виглядає привабливо, не є ідеальним варіантом у фінансових стосунках подружжя.

Ми з Наталею одружилися, коли вже були досить успішними фахівцями у своїх компаніях. Наші доходи були дуже пристойними, не лише за мірками нашого міста. Перед весіллям ми без жодних проблем вирішили житлове питання, об’єднавши наші накопичення для придбання великої квартири.

Одразу після розпису ми домовилися про чітку фінансову модель: щомісяця ми вносили в спільний бюджет достатні суми, щоб покрити всі необхідні витрати — купівлю продуктів, комунальні платежі, побутові потреби. Решту нашої заробітної платні кожен із нас міг витрачати на свій розсуд і без жодної звітності один перед одним.

Так у нас і склалося. Я ніколи не питав, навіщо Наталя купує собі чергову, п’яту за рахунком, пару чобіт чи якусь дорогу прикрасу. Вона, своєю чергою, не цікавилася, чому я купую десяток нових вудилищ чи замовляю новий комплект зимової гуми для автомобіля. Я згадую про чоботи і вудилища лише як приклад, щоб було зрозуміло: ми жили як фінансово незалежні люди.

Звісно, у нас були й спільні значні вкладення. Наприклад, ми разом купували путівки на відпочинок, планували великі побутові придбання — і з цим ніколи не виникало жодних питань. Наша система здавалася мені ідеальною моделлю для сучасного шлюбу, де партнери довіряють одне одному.

Окрім усього іншого, Наталя завжди дуже щедро допомагала всім своїм родичам. І вони, варто визнати, із задоволенням і без жодного сорому користувалися її добротою, випрошуючи кошти, причому не лише на якісь дрібниці.

Наприклад, своєму племіннику вона оплатила навчання в університеті. Хлопець не зміг пройти на бюджетну форму, і добра тітка його просто-напросто виручила, повністю оплативши контракт на кілька років.

Сестрі Наталя також допомогла з житловим кредитом, «позичивши» їй значну суму на перший внесок. Звичайно, про повернення цієї позики не йшлося.

Я навіть не згадую про тестя і тещу: їхня дочка постійно забезпечувала їх на найвищому рівні, купуючи їм подарунки, оплачуючи лікування чи покриваючи їхні побутові витрати.

В принципі, я завжди вважав, що це дуже добре, коли хтось із родичів, досягнувши матеріальної стійкості, активно підтримує всіх інших. У цьому немає нічого поганого, навпаки, це прояв турботи та родинного зв’язку.

Але тут, до мого великого подиву, виникла ситуація, коли така сама підтримка була потрібна моїм родичам. І тут Наталя повела себе зовсім інакше.

Мій молодший брат з дружиною і сином в серйозну халепу на дорозі. Дорослі, на щастя, були цілі здорові. Але моєму племіннику Денису, якому було тоді лише десять років, була потрібна потрібна допомога висококласних спеціалістів ну і після того необхідна тривала, протягом двох років, реабілітація.

Усе це коштувало дуже великих грошей. Усе, що було в моєму особистому резерві, я віддав без жодних вагань. Це був обов’язок.

— Андрію, це все, що у тебе було? — запитала мене дружина, коли я перерахував кошти братові.

— Так, Наталю. Але цього не вистачає. Потрібна ще значна частина, і ще багато в майбутньому.

Я знав, що вона має резерв, який міг би закрити наші поточні фінансові потреби. Я звернувся до неї по допомогу, знаючи, що вона завжди була дуже щедрою.

— Наталю, допоможи, будь ласка. Я знаю, що у тебе є певна сума, — сказав я їй. — Це дуже важливо.

І тут, до мого цілковитого здивування, Наталя категорично відмовилася фінансувати. Вона заявила, що збирається оплатити капітальний ремонт і повну реконструкцію дачного будинку своєї тітки.

Вона навіть озвучила мені суму цього «заходу».

— Андрію, я не можу. Я вже пообіцяла тітці. Вона давно мріє про новий дах. А Денису Бог поможе, — сказала вона. — Мої гроші не вирішать усіх ваших проблем.

Мене це просто винесло з колії. Я спробував її напоумити. Я поставив їй те гостре питання про синів тітки.

— У тітки троє дорослих синів. Вони працюють! Чому вони не можуть об’єднати зусилля? Чому ти повинна брати на себе всі витрати, відмовляючи моєму племіннику?

Наталя емоційно відповіла, що не збирається мені звітувати.

— Я не зобов’язана пояснювати тобі, на що я витрачаю свої кошти! — сказала вона. — І я не буду вимагати від своїх двоюрідних братів вносити кошти!

Я запропонував їй чітко розставити пріоритети: здоров’я дитини і нова покрівля у тітки. Але вона все одно наткнулася на категоричне «ні».

Тоді я задав їй те провокаційне питання про моє власне лікування, на яке вона відповіла ухильно, уникаючи прямої відповіді.

Я зрозумів, що для Наталі існує лише її родина. Її щедрість була вибірковою. Наші з братом проблеми, на жаль, не входили до її кола «фінансування».

У той момент я відчув, що наша система фінансової незалежності, яка здавалася такою зручною, дозволила їй повністю відмежуватися від моєї родини, і, по суті, від мене самого.

Зараз наші стосунки на тлі цієї ситуації помітно охололи. Ми спілкуємося сухо, лише по необхідності. Я навіть не хочу миритись із цією людиною. для мене вона просто не існує.

Ніяк не можу зрозуміти, ну невже покрівля важливіша?

Головна картинка ілюстративна.