Я прожила довге життя, де на кожному етапі відчувала свою правоту. Кожен новий десяток додавав мені впевненості, що я все знаю найкраще. Озираючись назад, я бачу свої рішення з іншої перспективи, але тоді, у свої двадцять, тридцять, сорок і п’ятдесят, я була переконана, що дію правильно.
У двадцять я навчалась на бухгалтера і була впевнена, що це забезпечить мені надійне майбутнє.
“Бухгалтерія — це стабільність,” казала я собі. “Це той фах, який завжди затребуваний”. Мої друзі мріяли про більш творчі або ризиковані професії, але я була непохитна. Коли ж однокурсниці дивувалися моїй завзятості, я тільки усміхалася і відповідала: “Кожен має обирати шлях, який йому найбільше підходить.” Тоді я щиро вважала, що знаю, як краще влаштувати своє життя.
У тридцять років я розлучилася зі своїм чоловіком. Ми прожили разом більше п’яти років, і я намагалася знайти компроміси, але він був тим, кого я вважала ледарем. Згодом я зрозуміла, що ми просто були різними людьми. Він часто казав: “Чому ти завжди думаєш, що все знаєш краще?” І тоді це питання лише дратувало мене. “Бо я дбаю про наше майбутнє!” – відповідала я.
У сорок я хотіла, щоб син, якого виростила одна, обрав престижну професію. Я прагнула, щоб він не робив важку роботу, яку мала виконувати я. “Синку, ти заслуговуєш на краще!” – казала я, коли він натякав, що його цікавлять професії, пов’язані з фізичною працею. Та йому хотілося робити щось руками, але я була непохитна. “Це несерйозно,” переконувала я, “ти повинен прагнути більшого.” Я робила все можливе, щоб він став юристом, навіть знайшла платні курси, і кожного разу заохочувала його: “Ти справишся, у тебе є потенціал!”
Та коли синові виповнилося двадцять п’ять, він познайомився з Валею. Вона не відповідала моєму уявленню про ідеальну дружину для нього. Я бачила, що вона не планувала працювати, що її більше цікавило сімейне життя. Тож коли мій син вирішив одружитися, я не могла стриматися. Одного разу, під час чергового обговорення їхніх стосунків, я відкрито висловила свої сумніви:
— Валю, ти розумієш, що мій син зараз працює за кордоном, гробить здоров’я, а ти не допомагаєш йому, як могла б, — почала я різко, спостерігаючи за її реакцією.
Валя опустила очі, але я не зупинилась.
— Мій син геть змарнів на заробітках, а ти тут сидиш в теплі, — продовжувала я, відчуваючи, що нарешті висловлюю все, що накопичилося. — Подумай, Валю, що ти робитимеш, якщо він тебе залишить? Моя порада – приведи себе до ладу, не пускай все на самоплив.
Валя мовчала. Було видно, що мої слова її зачепили. Вона не сперечалася, не виправдовувалась. Але в той момент я думала, що її мовчання означає згоду з моїми словами.
Минали роки, і моє роздратування тільки посилювалося. Щоразу, коли син повертався додому на короткий відпочинок, я помічала, як він змарнів від постійної праці, і мене це дуже хвилювало. Коли з’явилася друга дитина, потім третя, я не стрималася і знову завела розмову з сином:
— Тарасе, подумай, як ти житимеш, якщо у вас буде ще одна дитина. Валя не допомагає тобі, не працює, та й видно, що лише поправляється.
Син поглянув на мене з втомою і сказав:
— Мамо, вона турбується про дітей, і я теж хочу, щоб вони мали все необхідне.
Я не здалася і продовжувала переконувати його, що Валя повинна більше старатися, що він заслуговує на підтримку. Коли діти виросли і почали думати про свою освіту, я була впевнена, що вони повинні обрати престижні професії. Але, на подив, Валя заявила, що кожен піде своєю дорогою. Один син став механіком, а доньки – одна обрала медицину, інша – дизайн.
Мене це засмутило, і я не приховувала свого розчарування.
— Ви не думаєте про майбутнє дітей! – з докором сказала я синові. – Як це так? Працювати на когось, це ж не гідно!
Валя усміхнулася і відповіла:
— Мої діти обирають те, що їм подобається. Вони самі впораються, я впевнена.
Я не розуміла цього. Вважала, що Валя просто не знає, як треба правильно виховувати дітей. Відчувала свою абсолютну правоту навіть тоді, коли мені вже було за сімдесят. Але з часом здоров’я почало підводити мене. І знаєте, хто допоміг мені тоді? Мар’янка, наймолодша онучка, яка обрала медичний фах, завдяки якому я, нарешті, змогла побачити інший бік життя. Вона лагідно доглядала мене, з ніжністю і турботою, яку я й уявити не могла.
Якось вона прийшла до мене, побачивши, що я почуваюся пригніченою, і лагідно взяла мене за руку:
— Бабусю, я вам зроблю масаж, він допоможе. Не хвилюйтесь, я тут з вами, – сказала вона ніжно, і я відчула, як серце пом’якшується.
Я дивилась на неї, і, мабуть, вперше подумала, що якби Валя тоді прислухалася до моїх порад і взяла все під контроль, то, можливо, Мар’янки і не було б поруч зі мною. Адже це саме її вибір професії дозволив їй допомагати мені зараз. Я бачила, як щиро вона дбає про мене, як терпляче виконує всі процедури, і зрозуміла, що, можливо, була неправа.
У кожному моєму рішенні була лиш моя правда, але тепер я знаю, що часто висловлювала її, як наказ, забуваючи про м’якість і розуміння. Я не раз дратувалася, коли мої “поради” не виконували, говорила гострі слова, і тепер відчуваю, що зробила би багато інакше.
Мар’янка продовжує піклуватися про мене, а я тільки думаю: чи варто їй про це сказати? Чи, можливо, краще просто приймати її доброту з вдячністю, не згадуючи про минулі образи?
