Я не жалітись прийшла, і не справедливості шукати. Розумію, що нічого вже не змінити і навіть винного не знайти. За своє життя я заробила на три квартири і просторий будинок, та от стою нині на вокзалі з однією торбиною у якій вмістилось усе моє життя.
Ще двадцять років тому, коли моїй доньці було вісім, а синові десять, я зрозуміла, що більше не можу дивитися, як ми живемо від зарплати до зарплати, та й то – мізерної.
Я хотіла дати своїм дітям кращого — щоб вони мали освіту, власне житло, можливість будувати життя без остраху за завтрашній день. Тому я зібрала валізу й поїхала до Італії.
Нікого з близьких чи знайомих у мене в тій країні не було. Я просто їхала заплативши гроші людям які повинні були мене зустріти і влаштувати на роботу. Звісно, ніхто мене так і не зустрів.
Приїхавши в чужу країну без знання мови, я стояла і плакала, бо не знала, що мушу робити.
— Галино, ти впораєшся. Чого сльози лиєш? — казала мені одна з українок, яку я зустріла на вокзалі в Римі. — Ти вже не одна, ми тобі допоможемо. Сьогодні в мене переночуєш, а вже на завтра ми допоможемо тобі знайди роботу. Все налагодиться.
Але як? Я навіть не знаю, як сказати, що шукаю роботу! — відповіла я, стримуючи сльози.
Зрештою, мене взяли на роботу до родини заможної сеньйори Анни. Спочатку я доглядала її маленьких дітей, готувала їм їжу, водила до школи. Її дочка Франческа та син Алессандро швидко прив’язалися до мене, і я стала для них другою мамою.
— Галина, — якось сказала мені Анна за вечерею, — ви чудово справляєтеся. Діти вас обожнюють і слухають краще ніж мене і чоловіка.
— Дякую, сеньйоро Анно, — відповіла я, злегка ніяковіючи. — Діти – то маленькі люди яких треба вчити жити у цьому світі і пояснити куди то вони потрапили і як тут все влаштовано.
Роки минали, діти сеньйори виросли, але я залишилася в родині. Тепер я була домогосподаркою — прибирала, готувала, допомагала з домашніми справами. У мене була своя кімната, але серцем я завжди залишалася вдома в Україні, біля своїх дітей.
Кожну зароблену копійку я відправляла додому. Спочатку це були гроші на їхнє навчання, потім я придбала синові квартиру, а пізніше — і доньці. Робила ремонти, купувала техніку, оплачувала пишні весілля.
Мене так довго не було поруч них, що я готова була кинути увесь світ дітям до ніг. Мене зрозуміє тільки та мама яка була далеко. Бо дивлячись на дорослих дітей у душі жаль за втраченими роками, сором і смуток. Все те я хотіла змити пишним святкуванням. Так щоб і лімузини і ресторани і артисти – усе найкраще.
Весілля були пишними, я була щаслива, дивлячись на радісні обличчя моїх дітей. Здавалося, що все у нас добре і тими грішми я змогла виправдати усі роки що пройшли у нас нарізно.
Через двадцять років я нарешті змогла повернутися в Україну. За ці роки я накопичила достатньо, щоб купити невеликий, але гарний будинок для себе. Я мріяла жити спокійним життям, займатися садом, читати книги. Проте доля мала інші плани.
— Мамо, я не можу більше жити з Мариною, — сказав мені син одного вечора. — Ми розлучаємося. Я переїду до вас, якщо ви не проти.
— Та я не проти, але чого ти мусиш з’їжджати до мене. Це твоя квартира. Тобі не треба нікуди їхати — намагалася я відмовити його.
— Там мої діти ростимуть. Вони не винні в тому що батьки не знайшли спільної мови. Я не маю права у них дім забирати.
Я мусила змиритись. Та й не питав у мене ніхто просто привіз син речі одного дня і все на тому. Стали ми жити удвох. вперше за останні 20 років я стала мамою своїй дитині.
Син незабаром привів у дім нову дружину. Я так зрозуміла, що саме хз ласки тієї панни і розпалась сім’я мого сина перша. Спочатку вона була привітною, але з часом почала встановлювати свої правила.
— Галино Іванівно, ви могли б не залишати свої речі на кухні? Тут ви не одна живете. Якщо ваша чашки ще раз буде в раковині, я її просто викину, — якось сказала вона мені з усмішкою, але тоном, який не віщував нічого доброго.
—Звісно, я приберу, — відповіла я, стримуючи роздратування.
Це було важко, але я терпіла, бо любила свого сина. та от з кожним днем невістка ставала все більш нестерпною і зрештою перейшла на особисте. В домі ні спокою, ні тиші.
Тоді мені спало на думку продати будинок, щоб купити їм квартиру й повернути собі спокій. Я вклала свої гроші в новобудову, але будівництво заморозили, а я залишилася ні з чим.
Нова невістка сказала прямо, що я їй у квартирі не потрібна. Мій син лише мовчав. Бачте, він узагалі був проти продажу дому, а вже як я всю кашу заварила, то нічого тепер плакатись.
Дочка теж була ображена.
— Мамо, чому братові дві квартири, а мені лише одна? — запитала вона коли я прийшла до неї за допомогою. — Як ти можеш після всього до мене йти і щось просити, коли так мене обділила. ну добре, хоч доля покарала. Є на свті справедливість, – і зачинила двері у мене перед носом.
— Я не знала, що так станеться, — виправдовувалася я, але вона мене більше не слухала.
У найважчий момент мені зателефонувала сеньйора Анна. Вона запитувала, як у мене справи, бідкалась, що ніяк не може знайти мені заміну і врешті запитала чи не хочу я повернутися до Італії.
— Галина, ми дуже сумуємо за вами, — казала вона. — Франческа й Алессандро теж раді будуть вас побачити. Повертайтеся, ми все для вас підготуємо. Та й онуків мені треба допомогти виховувати. Я за голову узялась нічого не встигаю, – жартувала вона.
я стояла на вокзалі із одним малим чемоданом – то все, на що я заробила за 20 років своїх заробітків. Ще ніби й не стара і сили маю, може й зароблю собі на хатинку яку.
Але вже й не знаю, чи слід мені додому повертатись? Чужим -рідна, а своїм – давно чужа.
Галина І.
Головна картинка ілюстративна.
