Я стояла вражена, руки тремтіли і в руках тремтів лист, який був призначений не мені, але це була сповідь, сповідь моєї матері, яка змусила мене по-іншому поглянути на її життя, але перевернула моє уявлення про неї, адже для мене вона була найкращою у світі, найдобрішою, найчуйнішою і таке? Невже вона на таке здатна?
Скажу, що ми були чужі в цьому селищі, воно будо велике на кілька тисяч людей, хоча всі й так всіх не знали, хіба на своїй вулиці і приблизно, хто працював на якісь важливій посаді.
Маму сюди призначили, як молоду спеціалістку, яка має відробити певний час, дали стареньку сільську хату з городом і на тому було все. Пригадую, що мама забороняла підходити до шафи, бо вона хиталася і мама не хотіла аби та на мене звалилася. Так само прогиналася й підлога і взимку було холодно на ній стояти.
Вона була при надії, коли переїхала в це село, про батька дитини ніхто не питався, а мені вона ніколи не розповідала про нього. Я думаю, що вона дізналася про свій стан вже тут, в цьому селі, і змирилася з тим, що більше ніколи не поїде у велике місто.
Я не знала ні свого дідуся, ні бабусю. Мене няньчила сусідка разом зі своїми дітьми, поки мама була на роботі в сільській амбулаторії. Далі її перевели в район, вона їздила на курси і працювала медсестрою в пологовому.
Часто бувало таке, що вона йшла пішки до району, автобуси тоді рідко їздили і часто ламалися, тоді люди йшли навпростець стежками, взимку такої стежки й не видно було, для немісцевих.
Коли хтось підвозив, то це було за щастя.
Мені здається було п’ять, або й менше. Я не пам’ятаю того чоловіка, про якого писала в листі мама, не пригадую, щоб він мене няньчив чи я казала йому «тато». Але, судячи з листа, цей чоловік якось маму підвіз, він працював на молоковозі і підібрав жінку, яка брела по дорозі, бо дуже вже поле замело і навпростець йти було неможливо.
Наша хата була на окраїні вулиці, тому про маминого кавалера знали лишень сусіди. Згодом той почав залишатися ночувати, мама тішилася, мріяла про одруження, мріяла про дітей. Кожна жінка про таке б мріяла.
Але нічого у них не склалося. Мама так заміж і не вийшла більше, виростила мене сама.
Зараз після того листа я не пригадую нікого, хто б підходив під наш будинок чи до кого б мама хоч усміхнулася. Вона завжди була сама, жила роботою і мною.
Коли ж я вийшла заміж в велике місто, то мама дуже переживала, казала, що їй одній сумно. Але що я мала зробити? Приїжджала до неї на вихідні хоч і не всі, помагала по господарству, залишала у неї дітей на літо.
Мені здавалося, що ми всі щасливі, що такий стан речей природній. Мама не стало раптово.
Після прощання довелося залишитися мені, щоб пошукати папери на будинок, ми думали про продаж, бо чоловік категорично був проти того аби на схилі літ жити в селі.
– Аню, мені сорок сім років, щоб привести ту хату до ладу, то треба мінімум п’ятдесят тисяч. Я не маю ні часу, ні сил, ні бажання такі гроші вкладати в те місце.
Я його розуміла, що для нього це чуже, але для мене це все рідне. Ці двері, які бачили не один шар білої фарби, на них відмітки росту мої і дітей, ця піч, на якій ми спали взимку, там було тепло до самого ранку, цей двір де я й плакала і сміялася, коли Миколка сказав, що у мене нерівні ноги.
Як це все покинути?
В таких роздумах я перебирала мамині речі, одяг і газетні вирізки, листівки, викрійки, книги… Щось викинути, щось сусідам роздати, щось спалити.
Той конверт вирізнявся, він був надто білим серед цих пожовклих від часу листків. На конверті не було нічого написано і я його відкрила. Там був лист, сповідь мами самій собі.
«Це моя сповідь, бо не можу це сказати більше нікому, а сказати маю…»
Ось так вона почала те, що заставило мені волосся на голові ворушитися.
Вона писала про Василя, того водія молоковоза, якого тоді так палко полюбила.
Писала, як вони зустрілися, як він приїжджав і приносив мені цукерки, кажучи:
– Білочка тобі передала…
Як я раділа і питала її, коли ж тато приїде.
А одного дня на роботі вона побачила, як її коханий Василь бережно веде під руку жінку, яка от-от мала привести на світ дитя. Він виглядав дуже ніжним і турботливим, таким, як був з нею.
Тоді вона й зрозуміла, чому той не спішив знайомити її з батьками, чому часто говорив про те, що має бути вдома, чому не ходив з нею в кіно чи на танці.
І далі вона зробила те, що зробила.
«В той вечір було двоє жінок, обидві привели на світ доньок, але одна була жінка бідова, а інша – його. І я зробила вчинок, який змінив дві долі. За те, що вчинив так зі мною і з моєю дитиною».
Мама далі писала, що не мала спокою всі ці роки, ніколи більше не бачила ні Василя, ні його дружину, ні ту іншу. Вона не знає, як склалася доля тих дівчаток.
«Я понесла свою покуту на землі і думаю, що мені буде пробачено там».
Так вона закінчила свою сповідь.
Я була під враженням, серце стукало, мене кидало то в жар, то в холод. Я не знала, що й робити, кому казати та й чи казати? Роки ж пройшли…
Лист я спалила. Але на душі все одно не спокійно, бо я не знаю чи вчинила правильно і мені й досі сниться мама, яка пише листа і дивиться у вікно. Я не знаю, як трактувати такі сни, як ви гадаєте, до чого все це?
Автор Ксеня Ропота
Всі події та персонажі вигадані, будь-який збіг із реальними особами – випадковий.
