fbpx
Історії з життя
Я не знала, що їй на це відповісти. Гірка несправедливість цього світу впала на мене своєю неминучістю. У глибині душі я розуміла, про що говорить Міла, я немов бачила наперед долю цієї миленький крихти, і вона була сумною і безрадісною. Але віддати дитину в дитячий будинок? Навіть думати про таке було важко

З Міланою я познайомилася у дитячому басейні — я водила туди дочку, а вона — сина. Ця жінка не могла не викликати захоплення — маленька, тендітна, зі світлою, що заряджає всіх своєю добротою, посмішкою і короткою зачіскою. Але головне не це . У її сина було якесь захворювання — він погано рухався. Великий вже хлопчик, років восьми, а вона його легко, як пушинку, піднімала своїми тонкими руками і несла до басейну і з басейну… Ми ходили до одного інструктора, і зустрічалися в роздягальні. Розговорилися, раз, другий… Вона вражала своїм життєлюбством і оптимізмом, а мені тоді цього дуже не вистачало. Так ми і подружилися.

Іноді ми прогулювалися разом в парку — вона везла у візку свого Славу, а я тримала за руку свою дочку, Ангеліну. Поступово я дізналася її непросту історію — сама Міла була з дитячого будинку, десь за містом у неї була бабуся, але вони ніколи не спілкувалися, тому можна вважати, що жінка була одна-однісінька. Чоловіка зустріла на роботі, почали жити разом, потім одружилися. Вона зізналася, що дуже боялася ставати матір’ю дитину — раптом у неї не вийде? Чи немає у неї поганої спадковості залишати дітей? Тому довго не наважувалася. А тепер шкодує про це — хто знає, може і інакше все б вийшло.

Славу вона народила у 32 роки. Його поява на світ була важкою, рятували і його, і її. Врятували. Але ось тепер він такий — у візку. Спасибі чоловікові — не кинув їх, як багато хто вчиняє за таких обставин. Хороший у неї чоловік, добрий. Працює за двох — вона тільки пенсію по догляду за сином отримує. А як їй працювати —  заняття, масажі…

— Він все життя проведе у візку, — пояснила мені вона. — Але займатися все одно треба, так він хоч сидить сам, в телефоні он сидить. Тому я не можу працювати, потрібно ним займатися.

Я не відразу звернула увагу на її кругленький живіт — як і у багатьох худеньких жінок, він з’явився досить пізно. Я навіть образилася, що вона мені нічого не сказала, але я була так захоплена цією подією, що зразу ж пробачила її. Сама я не наважувалася на другу дитину… А їй треба, як не як сорок років уже!

— Тобі не страшно? — обережно запитала я. — Після першої дитини, тай вже в такому віці.

— Ні, — посміхнулася вона. — Чого мені боятися — з моїм… Ну, а загалом, буде у Слави сестричка.

— Ви ж, напевно, якраз і хотіли дівчинку?

— Так, — погодилася Міла. — Я відразу знала, що буде дівчинка.

У цій нашій розмові я помітила, що її наче щось тяготить — на Мілиному зазвичай безтурботному обличчі з’явилася якась тінь. Але розпитувати я не стала.

Через чотири з половиною місяці вона народила дівчинку — Надійку. Після того ми почали бачитися рідше. Але одного разу вона подзвонила і запросила мене в гості. Я з радістю погодилася прийти.

Квартира Мілани повністю відображала її характер — світла, чиста, і функціональна водночас. Я навіть здивувалася, як там все влаштовано. Показала вона мені і свою дитину — крихітну Надійку з довгими темними віями, яких я ще ніколи не бачила у немовлят.

— Яка гарненька! — захоплено промовила я.

А Міла чомусь зітхнула. Я збентежено подивилася на неї, а вона повела мене на кухню, налила чашку чаю і сіла навпроти.

— Я вже сумніваюся, що вчинила правильно, — зізналася вона. — Не варто було мені її народжувати. Я навіть думала віддати її в дитячий будинок.

На мене немов відро холодної води вилили. Захотілося виплеснути їй цей чай прямо в обличчя — про що вона взагалі говорить? Їй так пощастило, у неї чудова дитина, вона ж старшого не залишила, він тут…

Міла, мабуть прочитавши усе це на моєму обличчі і квапливо продовжила:

— Ти дослухай, а потім будеш засуджувати. Я ж не просто так її захотіла. Я з дитбудинку, ти знаєш це. Чоловік у мене єдина дитина в сім’ї, родичів у нього особливо немає, тільки старенькі батьки. Я сподіваюся, що він зможе прожити довше, але у нього є серйозні проблеми… А я… У мене( і назвала мені діагноз). Ти ж знаєш що це?

В загальному я мала уявлення.

— Так от, у мене прогресуюча форма. Я скоро стану інвалідом. І що тоді буде зі Славком? Хто про нього подбає? Я ночами не спала, коли дізналася про це. А потім вирішила — потрібно ще одну дитину. Дівчинку. Вона не кине брата напризволяще. А тепер он як, я дивлюся на неї і думаю — на що ж я її прирекла? Все життя доглядати за двома неповносправними? Ти бачила яка вона мила? Я не зустрічала дітей красивіших, за неї. І ось я думаю — може б то віддати її? Вона красива, маленька, її відразу заберуть в хорошу сім’ю. Нехай хоч вона буде щасливою.

Я не знала, що їй на це відповісти. Гірка несправедливість цього світу впала на мене своєю неминучістю. У глибині душі я розуміла, про що говорить Міла, я немов бачила наперед долю цієї миленький крихти, і вона була сумною і безрадісною. Але віддати дитину в дитячий будинок? Навіть думати про таке було важко. Я без своєї доньки не змогла б прожити і дня, ні за які скарби світу я б не розлучилася з нею. А заради її щастя? Не знаю…

Ми довго сиділи над вже холодним чаєм. Я, зрештою, почала переконувати Мілану, що все налагодиться. Що не потрібно вирішувати за дочку, як їй буде краще. Дитині краще з мамою, а що буде потім — одному Богу відомо. Але в глибині душі я не знала, правду кажу, чи те, що вона очікує почути.

Після цього ми більше не бачилися. Наскільки я знаю, дівчинку вона залишила. Принаймні, з її слів. Дружба наша поступово зійшла нанівець — Мілі було не до мене, а я… Я зважилася і стала матуською вдруге. Щоб донечки завжди були одна в одної.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page