– Кому ти треба з двома дітьми?, – казав він мені і плескав друга по руці, мовляв, ти дивися, що вона вигадала, але буде по-моєму.
І я справді не розуміла, чому він так думає.
Скажу так: наше сімейне життя перетворило мене на жінку, якою я ніколи не хотіла бути. Я ніколи не хотіла в чоловіка вимагати голосом те, що й так мало бути: повага, підтримка і турбота.
Було враження, наче я виходила заміж за одного чоловіка, але після весілля зранку прокинувся геть інший Андрій, який не розумів, що таке дружині допомогти, попіклуватися, побачити дітей, провести разом час.
У нього наче вдома був запас: дружина і діти, а він й далі жив тим життям, яке любив і знав: друзі, футбол, гараж, шашлик…
Я йому говорила, що мені важко, далі голосніше, далі ще голосніше. Але він навіть не чув мене, відмахувався, як від набридлого комара.
Після чергових вияснень стосунків я прийшла в дитячу і побачила очі моїх дітей, я не бачила там любов до себе, вони дивилися на мене, мов на чужу.
І я зрозуміла, що маю щось змінювати.
В той же вечір я спокійно сказала чоловікові, що даю йому останній шанс змінитися, бо інакше я від нього піду.
У відповідь він лише зареготав:
– Куди ти підеш? До матері? Я тебе прошу…
Я не стала далі говорити, або він почує з першого разу або не почує.
Андрій вів себе, як зазвичай: забув за мною заїхати в супермаркет і я з важкими пакетами сама йшла додому, далі ще й мене зробив винною, мовляв, чому йому не сказала.
– Я тобі сто разів казала!
– Ні, треба казати так аби тебе чоловік почув! І не треба на мене так дивитися!
Він чекав на вечерю, дивлячись в телевізор, діти були зайняті собою, а я крутилася на кухні, бо треба всім різне приготувати, бо один любить одне, та інше, Андрій третє і я те все маю доїдати.
Андрій продовжував бути гостем в своїй родині і не хотів нічого міняти. Коли прийшли папери, то він підписувався і реготав, наче я так жартую.
Коли суддя спитав чи він задоволений сімейним життям, то він навіть здивувався:
– Мене все влаштовує, я не розумію чому дружина це все затіяла. Сподіваюся, ви їй поясните, що до чого, бо вона ж жінка.
Останнє вимовив з притиском і підморгнув судді.
За ті десять років, що ми були разом, то ми й не мали ні спільної квартири, ні іншого майна. Все було якось на потім відкладене. Єдина наша цінність – діти, але Андрій не хотів й до того брати активну участь в їхньому житті, а тепер ще й сказав:
– Та хто тебе захоче з двома дітьми?
Коли ж я попросила його помогти перевезти речі, то він так само, цигикаючи, все вантажив і ще з другом своїм закладався через скільки часу я вернуся до нього.
– Як тільки гроші занюхає, то й прибіжить, – казав він упевнено, – Чуєш, Надю, мені зарплату підвищили.
І гигикає.
А я махнула рукою, хай те все пропале пропадом, а я так більше не буду жити.
Добре, що мала ще бабусю, бо батьки не радо мене приютили на кілька днів, казали, що треба чоловіка триматися, але от бабуся мене прийняла.
Вона сиділа з дітьми, а я працювала і знаєте, що не прибігла назад до Андрія ні через два тижні, ні через десять років.
Він собі так нікого й не знайшов, ніхто не хоче жити в такому відношенні до себе, навіть горда я з того, що пішли дуже мудрі жінки, які себе цінують.
Але він каже, що то я йому щось поробила.
– Якби я тобі поробила, то хіба мозку б добавила.
– Та що ти починаєш? Ми ж добре з тобою жили!
– Добре? Думаю добре було лише тобі, а про нас ти навіть не піклувався.
– Я тобі гроші давав, що ти ще з мене хочеш?
Я вже не мала бажання по енному колу розмову пускати і пішла геть. У мене зараз є чоловік з яким я зустрічаюся, але я поки не хочу спішити, щоб знову не натрапити на разючі зміни.
Не розумію, чому чоловіки вважають, що їхній заробіток покриває все: час з дітьми, прогулянки з дружиною, допомогу дружині по дому, допомога дітям з навчанням… А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.