Я не знаю, що й думати, бо наче рідний племінник, син моєї покійної сестри і я її дуже любила, але зараз і не знаю чи йому допомагати, бо ось що сталося.

Я з сестрою Василиною була дуже близька, ми маємо рік різниці у віці і вона чекала рік аби піти зі мною в один клас, так чомусь вирішили батьки, що ми маємо завжди одна одній допомагати.

– Нема у вас і не буде нікого ріднішого, тому маєте завжди бути поруч, а хто вам поможе, як не рідні?

Зате вже вступали ми на різні спеціальності, бо батьки вирішили, що допомога одна одній має бути усесторонньою, тому я пішла на кухаря, а вона на швачку. І таки так вийшло, як казали батьки. бо вона мене обшивала, а я їй давала продукти, які залишалися, бо я працювала і шкільній їдальні і завжди щось та лишалося.

І ось ми й заміж вийшли, і діток маємо, вона, правда, лиш одного сина, але зате найулюбленішого. Вже так вона навколо свого Василька крутилася, що я чудувалася, хоча я своїх дітей теж безмежно люблю.

Я була не здивована, що він довго не женився, хоча вони з чоловіком купили Василеві квартиру і він працював на гарній роботі, зарплата була висока і Василина не раз цим тішилася.

А потім сестра відчула себе зле і за пів року її не стало. Залишилися її хлопці самі і я, звичайно, що ходила туди їсти готувати та приносила свої продукти, прибирала.

– Женися, Василю, – казала я племіннику, – Бо дивися, як ви квартиру занехаюєте, а я лиш пару днів тому була!

Знаєте, я вже не в тому віці аби отак за ними прибирати, бо чітко побачила, що Василинині чоловіки ні за холодну воду не беруться: тарілки помиють, зате каструлі брудні, ванна так само, одяг не перуть, в хаті не пилососять. Я вже свою доньку просила аби вона мені допомогла з прибиранням, а вона й каже:

– А може вже досить їх годувати? Дорослі чоловіки, а ви, мамо, не молода жінка! Скільки можна до них бігати чи ви хочете за тіткою піти? Чим швидше ви їх залишите в спокої, тим швидше вони почнуть думати про те, як жити далі.

Ну як я залишу їх, сестра ж з неба все бачить! Але послухала я доньку і почала приходити раз в тиждень і просто мала ще більше роботи. А одного разу й докори почула від племінника та дівера! Отоді я й зрозуміла, що донька має рацію, але що вже мені було робити?

На моє щастя, Василь привів в дім невістку і я зітхнула з полегкістю. Я прийшла познайомитися з невісткою, а вона мені й давай говорити, що вона не може після мого господарювання квартиру відмити, о треба дуже дорогі миючі засоби, треба новий парохотяг.

– А звідки ми гроші візьмемо, коли Василь так мало заробляє.

Я не мала що сказати, бо вже відчувала, що то я сама особисто довела квартиру до такого стану, що одну, що другу, адже Василь жив з батьком останнім часом, а та квартира пустувала.

Я тоді принесла гарні миючі засоби, а невістка навіть не подякувала, лиш буркнула, що ці менше-більше підійдуть.

А потім більше – почала до мене приходити додому за продуктами.

– Ви й так все там берете, що хочете, то принесіть мені олію, закрутки якісь і було б добре щось м’ясне.

– Мар’яно, я можу щось приготовлене взяти, що не з’їли, а таке ми не беремо.

– Та що ви говорите? До тепер все носили, а тепер думаєте, що я на свою зарплату то все буду купувати?

– Чого на свою зарплату, якщо твій чоловік має дуже гарні гроші.

Я лиш очима кліпаю, бо я добре знаю, що Василь має гарні гроші і вдвічі більша зарплата, ніж у мене. А виходить, що я маю годувати тепер не лише його з батьком, але й його дружину? Як вийти з цієї ситуації по-людськи, як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page