Ми з чоловіком були разом тридцять п’ять років, двоє дітей, вже одружені і з власними родинами. Ми собі на пенсії живемо тихими радощами і треба було йому двері відкрити?
Тільки сіли обідати, як в двері дзвонять. Я вже собі склала думку про ту людину, бо ніхто не прийде в обід до людей, якщо хоч трохи має манери. А тут стоїть хлоп на порозі і каже:
– Тату?
Микола там стоїть рот роззявивши і я очі забула, бо копія Миколи той чоловік, навіть наш Артемко так на батька не схожий.
– То ти так мені вірний?, – взялася я в боки, – Хто вона? То та Лідка? Так?
– Та ні, – каже Микола, – та я тобі ніколи й в думках!
– Заспокойтеся, – каже той чоловік і назвав рік свого народження.
Мені стало легше, але дивлюся вже на Миколу, що він пригадує, хто ж то міг бути.
– Мама моя про вас не розказувала, я думав, що мій тато інший чоловік. Але вона тепер нездужає і мені зізналася, що у мене інший батько. Казала, що ви були молоді і тому втекли, виправдовувала вас. А я просто хотів на вас глянути. От і все.
– Та проходь, – каже чоловік.
– Куди «проходь»?, – не витримала я, – Подивився і до побачення. У нас своя родина, ми тебе не знаємо і у тебе своє життя, а у нас своє. Нема чого минуле ворушити. Мати твоя добре справилася. Молодець. Тоді Миколу не потребувала і тепер їй його не треба. Йди.
І ось тут чоловік і давай номер телефону записувати та йому в руку суне:
– Дзвони, як будеш мати час.
Ну хіба таке робиться? У нас нічого нема аби йому дати, навіть не хочу його зі своїми дітьми знайомити, що вони про батька подумають?
Коли за ним двері закрилися, то я на Миколу й напосілася:
– Ти нащо йому номер даєш? А як він телефонувати надумає чи ти хочеш його матір бачити?
– Що ти таке кажеш? Як я їй в очі дивитимуся? Я ж їй обіцявся, що вернуся…
А діло було таке, що він як молодий спеціаліст поїхав на будівництво, відрядження було три місяці в там він закрутив роман з дівчиною. Казав, що обіцявся женитися і як тільки знайде їм квартиру, то забере її до себе.
– А потім я подумав, що ще надто молодий для одруження… А вона ж не написала, що буде дитина. Горда.
Тоді такі часи були, що можна було одним листом куди треба кар’єру зруйнувати.
І добре, що горда. Мені такий чоловік дістався, а вона ж горда. Ще чого доброго тепер Микола захоче до неї поїхати і тому свій телефон дав. Думав адресу випитати, як син зателефонує!
Я тепер маю клопіт, бо пильную. Хто телефонує Миколі, а він вже той телефон та за собою й у ванну бере! Думає, що я не почую з ким він балакає. Добре, що той чоловік не телефонує. Я навіть його ім’я забула чи він і не казав? Та й теж добрий – нащо до старшої людини йти з такою інформацією, а якби у Миколи серце вхопило? Геть безвідповідальна молодь і ще й виховання таке. Мої б діти так себе ніколи не повели.
А за мене хто подумав? Я ж уже яку ніч не сплю, всякі думки лізуть в голову. А що – у Миколи пенсія в десять тисяч, то ви б так само думали, якби у вас була три п’ятсот. Тепер йому й смачненьке виварюю, найкращі шматки даю, вже вся стомилася від цього всього. Як це все пережити – що порадите?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота